Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Допоки я вправлялася у володінні зброєю та демонструвала свої таланти, Зорія з Джарі та Зейданом зустрічали гостей. Коли я у супроводі Вальгарда повернулася до своїх покоїв, там на мене уже очікував син коваля Закарії – Ях’я з кількома своїми товаришами. Всі вони були учнями Закаріїї, проте я не думала, що чоловік відправить до Лісового Котячого краю аж власного сина!
Тепло привіталася та запросила хлопця, який був хіба на кілька років старшим за мене, приєднатися до нашої трапези. Хоч як мені не хотілося скоріше побігти до принца Брінейна та запропонувати йому новий засіб пересування, та я все ж стримувала свої поривання. По-перше, я чудово пам’ятала, що Ейн, м’яко кажучи, був не у захваті від моєї пропозиції (хоч особисто ми не обговорювали цю тему), а тому треба було якось підготувати принца до того, що я все ж вчинила по-своєму. Ну і по-друге, не думаю, що буде доречно набиватися до принца разом з Ях’єю. Краще буде, якщо Вальгард організує цю зустріч. Але герцог якраз розповідав мені, що до вечора буде чимось зайнятий і не зможе приділити мені увагу. Ну що ж, почекаємо вечора.
Допоки я згоряла від нетерплячки, мої краяни жваво обмінювалися новинами та обговорювали події. Найперша – це, звісно ж народження моїх братиків. Про яку прибулі хлопці дізналися від нас, бо вирушили в дорогу раніше, чим моя мати народила. Потім обговорювали спільних знайомих і вже тепер гості ділилися останніми плітками. Так ми дізналися про кілька незначних сварок між придворними, одні заручини та суперечку між маминими фрейлінами. Загалом, все як і завжди.
Я з покоївкою надіслала Гардові записку, в якій повідомила, що хочу з ним побачитися якомога скоріше, тож тепер не знала, як наблизити цей час. Про те, щоб підготуватися до наступного змагання не було й мови. Та й не знала я, до чого готуватися. Від смерті в очікуванні мене врятував Ях’я. Хлопець побачив, що я зовсім не слідкую за розмовою, тому запропонував перейти до іншої частини кімнати та поговорити про того, для кого я й замовила самохідне крісло. Я з радістю вчепилася у подаровану можливість з користю згаяти час.
- То тепер, моя принцесо, ви признаєтеся, хто ж саме потребує крісла? – з хитрою усмішкою поцікавився Ях’я.
- Так, я вважаю, що більше це не становить таємниці, раз усі принцеси про це дізналися. Це принц Брінейн.
Очі мого співрозмовника розширилися:
- Принц не може ходити? Оце так новина! Але чи нема у Котів сильних цілителів? Невже вони не змогли поставити свого принца на ноги?
Я лише розвела руками. Ні, я не знаю, чому він не зміг вилікуватися.
- Добре. А що вам відомо про характер його каліцтва?
- Майже нічого. Знаю лише, що постраждав він у магічному джерелі.
- У магічному? Тоді зрозуміла необоротність його ушкоджень, - кивнув сам собі Ях’я. І продовжив розпитувати: - Чи може Його Високість повною мірою користуватися руками?
Мені згадалися його сильні міцні руки, які обіймали мене, притискали до себе, підіймали на коня та перетягували зі своїх колін на сідло Буревія.
- Так, - рішуче кивнула у відповідь. І ніби відчула, як згадані міцні руки огортають мене своїми жаданими обіймами. Кристал на шиї видавав легеньку пульсацію. Захотілося на яву пригорнутися до того, про кого зараз були всі мої думки, та я змусила себе опанувати свої почуття.
Майстер задоволено кивнув і поставив нове запитання:
- Чи може принц сидіти без підтримки?
- Як це? – не зрозуміла я.
- Чи треба йому спиратися на щось, коли він сидить? Чи використовує він руки для того, щоб спертися на них, коли схиляється вперед?
Я задумалася. Коли ми вперше побачилися, Брінейн сидів на стільці з високою спинкою. Але спину тримав прямо. У бібліотеці він зручно розкинувся у м’якому кріслі, тож судити було важко. На коні принц тримався, здавалося, без жодних зусиль, та мені згадалося, як він похитувався опісля, коли вже думав, що я пішла і не побачу. Чи не підтримував він себе магічно? Але наступного разу у бібліотеці Ейн скористався левітацією і зміг триматися вертикально. Це означає, що може? Чи як?
Побоюючись робити висновки, я просто переповіла Ях’ї усе, що побачила за час нашого знайомства з Брінейном.
Уважно послухавши, хлопець підсумував:
- Скоріше за все, ваш принц може-таки сидіти без підтримки, враховуючи, що в сідлі він тримається без проблем. Кажете, спинка зовсім низька?
- Ну, звісно ж, вища за звичайну, але підіймається не вище талії принца. Саме там її й охоплює ремінь. Для підтримки, так казав сам Брінейн. То може він і не…
- Ні, коли ноги звисають, втримати рівновагу складніше. А от у сидячому положенні, я думаю, Його Високість сам тримає рівновагу.
- Це добре?
- Звісно! У такому випадку виготовлене крісло буде зовсім легким і простим в управлінні.
- Було б чудово.
- До речі, а як зараз принц пересувається палацом?
- Він має двох помічників. Саме вони переносять паланкін. Принаймні, так мені казали. Сама я не бачила.
Ях’я кивнув, занотовуючи нову інформацію, а потім додав:
- Скажіть-но мені ще одне, моя принцесо.
- Так?
- Що стосовно його ніг? Повністю нерухомі та нечутливі?
Знову довелося пригадувати:
- Нерухомі, це точно. А от стосовно чутливості не впевнена. Колись він зазначав, що відчуває, але то не точно.
- Добре. Дякую за змістовні відповіді. Як ми з татком і сподівалися, вашому принцові повинно підійти те крісло, яке ми йому підготували.
- Як довго доведеться чекати, допоки ви його доладуєте?
- Днів зо два. В залежності від того, коли саме мені пощастить зустрітися з принцом особисто.
Я кивнула, завершуючи розмову. Але потім вирішила бути відвертою і не таїти від майстра важливу інформацію.
- Знаєте, Ях’є, коли посли були у наших землях, вони побачили крісло моєї матері. І запропонували його Брінейну. Проте принц відмовився. Тому я не впевнена…
- Але ж те крісло, що я виготовлю, буде діаметрально протилежним!
- Я знаю. Проте пояснити цього не змогла. А зараз хочу лише попередити вас, що принц не буде радий вашій зустрічі.
- Що ж. Тоді мені доведеться зацікавити вашого принца, - загадково усміхнувся Ях’я, завершуючи розмову і поринаючи у свої думки.

Гард з’явився у моїх покоях аж після вечері. Вигляд він при цьому мав пожмаканий та несвіжий. Герцог точно був зайнятий чимось важливим. Аж докори сумління почала відчувати через те, що своєю запискою змусила мого провожатого замість відпочинку вислуховувати ще й мої забаганки. Але до завтра я б сама не дотерпіла!
- Ліє! Що у вас трапилося? – тон, як і вигляд, у мого провожатого був стурбований. – Я прийшов, щойно побачив вашу записку.
- Не хвилюйтеся, Гарде. Нічого зі мною не трапилося. Все добре.
Герцог перевів дух і тепер уже зацікавлено подивився на мене, спонукаючи говорити.
- Пам’ятаєте, ми колись говорили про самохідне крісло для Брінейна?
Вальгард кивнув:
- І я ще тоді сказав вам, що Ейн не бажає собі такого.
- Все так. Але я взяла на себе сміливість не послухатися вас.
Брови мого провожатого поповзли вгору після моєї заяви, тому я поспішила продовжити:
- Загалом, сьогодні якраз таки й приїхав майстер, який зможе виготовити для принца таке крісло. Чекайте! Не поспішайте лаятися! – замахала я руками, занотовуючи його рішучий вигляд.
- І не збирався, - здивовано відповів Гард. – Хотів тільки зауважити, що Ейн і слухати не стане. У деяких питаннях він буває неймовірно впертим.
Я з усмішкою схилила голову, погоджуючись. Так, можливо я й не дуже добре була знайома з молодшим принцом, проте його впертість бачила.
Але й сама я була не менш впертою, тому здаватися так просто не збиралася.
- І все ж, - наполягла я на своєму, - впевнена, коли він побачить крісло на власні очі, то обов’язково зацікавиться.
- І коли ж він його побачить? – хоч Гард і стримувався з усієї сили, проте у голосі його звучала цікавість.
- Воно майже готове. Ях’я привіз його з собою.
Я гукнула майстра, а сама спостерігала за Гардом, щоб ні в якому разі не пропустити зміну виразів на його обличчі. Що відбувалося в кімнаті, я й так знала. Ях’я вирішив наочно продемонструвати і Гардові, і, вже потім, Ейнові, як саме можна пересуватися з допомогою самохідного крісла. Тож нашвидку з’єднав необхідні деталі й сам усівся на сидіння. Після того, як я покликала, хлопець самостійно прочинив двері та заїхав до вітальні. Вправними поштовхами крутив колеса, допоки не наблизився до того місця, де стояли ми з Вальгардом.
Герцог в усі очі вдивлявся, як Ях’я вправляється з кріслом. Спочатку підозріло і недовірливо, а потім з усе більшим захватом. Мені не треба було підтвердження, щоб зрозуміти, що я отримала союзника в особі Гарда. Але я все ж не відмовила собі у задоволенні уточнити:
- Ну то як? Цікавий задум?
- Беззаперечно!
- Допоможете мені вмовити Брінейна?
- Неодмінно. Ось тільки вмовляти його ми будемо удвох з Яхією. Без вас. Негоже принцесі ходити по спальнях чоловіків пізнього вечора.
Ех, а так хотілося на власні очі побачити реакцію принца! Та я все ж розуміла, настільки недоречною буде моя поява у королівському крилі майже серед ночі, та ще й у супроводі двох чоловіків, що йдуть до особистих покоїв третього. Тож навіть не просилася взяти мене з собою, лише тільки взяла з обох чоловіків слово, що вони в точності перекажуть мені все, що буде відбуватися у покоях молодшого принца. Добре ще, що Вальгард згодився відвести Ях’ю до Брінейна сьогодні, хоч і обмовився, що зайняті вони були якраз разом з Ейном, і тепер принц має бути смертельно стомленим.
Порадившись, як саме будуть показувати Брінейнові новий засіб пересування, чоловіки рушили геть. А я зосталася згоряти від нетерпіння і цікавості. Всидіти на місці не змогла, бездумно бігала зі спальні до вітальні та назад, провокуючи Зорію на насмішкуваті коментарі. В іншій ситуації я б і сама посміялася над своєю неадекватною поведінкою, проте зараз мені було вкрай важливо бути точно впевненою, що Брінейн зацікавиться винаходом. А ще – що він не розсердиться на мене за самоуправство. Бо знаю я цих чоловіків. Якщо ідея не виходить від них, хоч яка б вона не була влучна і доречна, будуть заперечувати із принципу.
Відверті насмішки Зорії та приховане кепкування охоронців набридли, відсіч їм я не давала, бо в глибині душі була згодна з кожним словом. Та це не заважало мені продовжувати метушитися. Аби трохи вгамувати себе та сховатися від пильних очей моїх супутників, я змусила себе зачинитися у спальні, а там і всістися на край ліжка. Ноги вже гуділи від напруги.
Щоб хоч трохи розрадити себе, звернула увагу на подаровані квіти – клематис від Ворона та конвалію від Ейна. Як не дивно, обидві квітки досі квітували, певно тому, що були зачаровані магією. І якщо про свою конвалію Ейн ще у день нашого знайомства сказав, що вона буде квітнути допоки мені не набридне, то про клематис я взагалі нічого не знала. Думалося, що після того, як я розірвала усі зв’язки з Вороном, квітка всохне. Але ж ні! Наступного ранку я побачила, що пагінець розрісся і вкрився щонайменше десятком нових квітів. Та таких пишних, що за ними ледь проглядало зелене листя. І щодня квіток додавалося, а ті, що вже квітували, не поспішали в’янути. Ну і як це було розуміти? Що я правильно вчинила, розповівши Воронові правду? Чи то просто прощальний подарунок від доброго чоловіка? Його натяк, що він не тримає на мене зла?
Хай би як там не було, а я вирішила, що заберу обидві квітки із собою, коли настане час від’їжджати.
За розглядинами квіток та роздумами незчулася, як пролетів час. Отямилася, лише коли почула голоси у вітальні. Мерщій кинулася туди, щоб побачити Ях’ю та Гарда, що тільки зайшли. У обох на обличчі застиг винуватий вираз.
- Що? – кинулася я до них. – Що він сказав?
До слова став Гард:
- Нічого не сказав. Щойно побачив, як вигнав нас у три шиї.
- Тобто? – не такої відповіді я очікувала, тому розгубилася. – Як це «вигнав»?
- А ось так, - тепер розвів руками Ях’я.
- І ви не наполягли, щоб він все ж хоч поглянув?
- Наполягли? – пирхнув Ях’я. – О ні, моя принцесо. Ви бачили тих велетнів, які охороняють вашого принца? Куди мені до них? Один як гаркнув на мене, щоб я забирав свій мотлох і котився геть. А інший і не казав нічого, проте так зиркав з-під лоба, що краще б вже кричав!
Це він про Зігріда та Стіга? Так, вони й справді були кремезними, але я ніколи не помічала, щоб вони поводилися так погрозливо. Чи то мені просто не доводилося розлютити їх хазяїна?
Зараз же я просто не знаходила слів. Невже моя вигадка виявилася безуспішною? Адже я була впевнена, що варто лише принцові побачити самохідне крісло, як він обов’язково зажадає й собі таке. Виходить, я помилялася?
- Не переймайтеся так, моя люба Ліє, - до мене звернувся Гард, який занотував мій розпач. – Даю вам слово, що спробую ще раз переконати Ейна хоча б вислухати те, що йому казатиме ваш майстер.
- Дякую вам, Гарде. Боюся, це все була дурнувата вигадка, - зітхнула я. – Вибачте, що вплутала вас.
- Допоки я не побачив на власні очі, я теж схилявся до такої думки, проте тепер бачу, що ви мали рацію, а тому вже й сам хочу переконати Ейна.
Невдовзі Вальгард побажав доброї ночі та пішов, а я все ніяк не могла заснути. Крутилася, вертілася, а в голові зріла думка самій піти та спробувати переконати принца. Пригадується, саме в такий час ми з ним вперше зустрілися у бібліотеці. Може й сьогодні він буде там?
Не роздумуючи, накинула на плечі хустку і похапцем вискочила до коридору. Повсюди панувала тиша, тож кроки мої, хоч як я не старалася, лунко розносилися порожніми коридорами. Добре, що мешканці палацу вже сплять, тож дорогою я не зустріла нікого.
Але й у бібліотеці теж нікого не було. Проте ця пустка виявилася дивною, бо на столі лежала розкрита книга, а над улюбленим кріслом принца продовжував горіти магічний світляк. Якби точно не знала, що принц не може ходити, то точно б подумала, що зачувши мої кроки, він підскочив та встиг сховатися між стелажами, а от сліди своєї присутності сховати вже не встиг.
Ще раз розгублено роззирнулася, очікувано нікого не побачила, а тому пішла назад до покоїв.
Про те, що Брінейн майстерно володіє ілюзією, я того вечора так і не згадала.