Читати книгу - "Червона Офелія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звиняй, як вже є…
Марко намагався бравувати, та, споглядаючи двох свої колишніх побратимів, відчував, як серце стискається від болю. Отже… вони по різні боки. Кость, Юрко та він. Як так могло статися, не вкладалося в голові. Та яке це зараз має значення?
— Дмитре, іди, ти вільний до ранку. Вранці прийдеш на заставу. Чув?
Різник важко відлип від стіни. Ступив крок, та раптом Юрій, якому прикордонник якраз зав’язував руки, шарпнувся, кинувся вбік і, підхопивши з землі свого пістолета, кинувся до Дмитра.
Прогримів постріл. Мимо.
Марко навіть не зрозумів, як рука сама у відповідь натисла на курок.
Стріляв, не задумуючись ні на мить.
Коцюбинський ухопився за плече, куди поцілила куля. З ревом кинувся вперед, просто головою в двері. На обійсті роздався знову постріл, другий, голосно заскавулів Сірко.
— Я за ним, а ви ведіть цього субчика на заставу! — гукнув Швед, вибігаючи з льоху.
— Господи, Господи! — Дмитро-різник безпомічно сидів на землі. Здоровенний чолов’яга, що одним ударом міг забити вгодованого кнура, був розгубленим і безпомічним, як мала дитина. Плакав чи то на радощах, що залишився живим, чи то з переляку.
Марко вибіг на вулицю. Зігнута постать Коцюбинського майнула у бік річки, в кущі і зникла. Марко вистрілив навгад.
Кинувся слідом. Попереду тільки зашелестіло.
Різникова хата була майже біля Збруча. Тут він повноводий та достатньо широкий, пораненому просто так з течією не справитися.
На протилежному боці замиготіло світло, піднявся гамір, то заворушилися поляки. Отож, якщо там, на тому боці у Юрка нема спільника, буде ризикувати, спробує переплисти течію тут, бо вибирати не доводиться.
Марко огледівся. Куди бігти — незрозуміло; Коцюбинський озброєний, міг зачаїтися зовсім поряд, і нарватися на його кулю нічого не вартувало.
Швед затамував подих, ступив крок уперед. Постать Юрія відділилася від дерева напроти. Знову постріл. Куля пролетіла зовсім близько, впилася в стовбур, за яким причаївся Марко.
— Чорт! — вилаявся Швед. — Що, Юрку, хочеш мене на прощання порішити? — гукнув у темряву. — Ти поранений, усе одно річку не переплисти! Краще здавайся, зараз тут буде загін прикордонників.
— Поки вони сюди добіжать, я тебе, Шведе, відправлю на той світ.
— Так Бога ж нєт… — гукнув Марко. — Значить, і того світу теж… Чи як там тебе вчили товаріщ Ульянов і твоя пролетарська тьоща? Ні Бога, ні чорта… Одна совєцька власть!
— Що ти знаєш про совєцьку власть?! — відгукнувся з темряви Коцюбинський. — Ти, панський вилупок, холуй петлюрівський!
Марко знову вистрілив. Цього разу не навмання, на голос.
Стогін заглушив плюскіт води. Юрій кинувся з кручі у річку. Марко стрельнув по воді знову і знову, та у темряві нічого не було видно.
— Швед, Швед! — почулося з-за корчів. — Де ти, Марку?!
Казиміренко з кількома солдатами з’явився, наче нізвідки.
— Ну що… Влучив?
— Поранив. Один раз точно, — відхекуючись, промовив Марко. — Вдруге, може, й влучив, але він кинувся у воду. Накажіть, хай хлопці йдуть уздовж берега, якщо він живий, буде спливати, спробує вибратися на броді, ближче до застави. Якщо мертвий, тіло має десь зачепитися.
— Якщо живий, то спробує переплисти Збруч просто тут. У поляків спільника може мати, — проказав Казиміренко. — Я б на його місці так би рятувався.
— І я про це думаю, — погодився Марко, — бо вони не інакше, як через Збруч переправилися з тієї сторони. Певно, із Костем до Підволочиська дісталися, а звідти десь тут, човном.
— Хлопці, ану бігом уздовж берега, обережненько тільки! — гукнув Казиміренко до вояків. — Ну, Марку, один, я так зрозумів, твій дружбан, Кость Чорницький. А цей другий хто? — поцікавився поручник.
— Ще один дружбан, — похмуро промовив Марко. — Зі школи прапорщиків з ним знайомий. Юрко Коцюбинський.
— Ого… Це отой…
— Отой самий, — відказав Марко.
— Вам там було пороблено у тій школі прапорщиків чи як? — плюнув собі під ноги Казиміренко.
— Чого ж… — промовив Швед, ховаючи револьвер. — То був заклад, де вчили військовій та диверсійній справі. А кожен учився, як міг, та вже сам вирішував, чию сторону прийняти.
— То ходімо, поспілкуєшся зі своїм другом. Може, що цікаве розкаже… А завтра, як приїдуть із Розвідочної, то зведемо їх із Крамовським. І подивимось, хто кому сват…
Марко невесело посміхнувся.
— До чого світ цей котиться… — проказав тихо.
— Світ, Марку, давно з котушок злетів, — скрушно зітхнув Казиміренко.
* * *
— Ну що, Шведе, впустив Юрка? — Чорницький кинув зухвалим поглядом на вчорашнього побратима. Сидів на хиткому стільці, розхристаний, в одному спідньому.
— Пустив-пустив. Униз по Збручу, — проказав Марко просто з порога. — Цьоця Женя Бош мені того не простить вовік. Як набубнявіє, то спливе, а ні, то соми дякуватимуть мені за сніданок…
Чорницький недовірливо, з-під лоба глянув на Шведа.
— Скажу одразу: користі тобі з мене буде мало.
Марко зачепив ногою сусідній стілець, сів напроти Костя.
— А мені від тебе нічого не треба, все вже й так відомо: і хто «чорнява красуня», і хто кліше вкрав, і хто Трегуба до самогубства довів, й Анну Головацьку застрелив у купальнях, і фотографа… Твоїх рук діло чи не так? Та й не має це ніякого значення, Костю. Кліше ми знайшли, а Розвідочна управа — то не поліція, аби кримінал розслідувати. Та й таких, як ти, задуреної дрібноти комуняцької, вагон і маленький візочок. Тому, згідно з законом військового часу, тебе, як зрадника, просто розстріляють. Може, й до обіду.
Чорницький плюнув на землю і з ненавистю глянув на Марка.
— А ти мене не лякай, Шведе. Я смерті не боюся.
— Може, й не боїшся, Костю, — Марко глянув на Чорницького з жалем. — Але жити все одно хочеш. По собі знаю.
— Ти ж у нас герой, смерті в очі не раз дивився… І цареві встиг послужити, і Петлюрі теперка… Тільки не довго тобі залишилося. Товариші за мене відомстять. Будуть різати тебе на шматки, як собаку.
— Так само, як у Хоролі різали жінок і дітей? — проказав Марко. — Чув. І за Харків чув… Тільки ніхто, Костю, за тебе мстити не стане: ти для московської комуни витратний матеріал. І ніколи тобі їхнім не бути; в тебе на чолі написано «лайно». Використали тебе, Костю. І Юрка використали.
Чорницький покрутив головою, аж у шиї хрусноло.
— Вербуєш мене до Розвідочної управи, Шведе?
— Навіщо ти мені здався? — Марко стиснув плечима. — Ти ніякої цінності для Розвідочної управи не представляєш. От Юрко… інша справа. Але він уже майже годину, як годує збручанських сомів. Трохи я перестарався. Тому ми зосередимося на Крамовському, як головному керівникові вашої агентури у Кам’янці. А тебе розстріляють, та й по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червона Офелія», після закриття браузера.