Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

— Засранець!

Ітан упіймав його і підмітив:

— Повторюєшся.

— Ну все! — Хенк різко встав з-за столу, упершись у нього руками. Брови звузилися. 

— Легше, старий. — Хлопець простягнув руки у примирливому жесті.

— Старий? — ледь не прогарчав Здоровань.

— Кровопролиття це не вихід. — Ітан повільно підвівся зі стільця. — Є гуманніші методи.

Без різких рухів він підійшов до посудомийки, склав туди тарілку з вилкою і продовжив:

— Кажуть, що розмови допомагають вирішувати конфлікти, а от махання кулаками цьому аж ніяк не сприяє. Їм, звичайно ж, віддавали перевагу неандертальці, але якщо і ти хочеш, то…

— Тобі кінець, шмаркач! — перебив Хенк і рушив у його бік. — Не забувай, що ти живеш у моєму домі!

Один спритний рух, і Ітан вже був біля виходу з кухні.

— Дякую за приємний вечір, але змушений відхилитися, — посміхаючись, промовив він і зник за дверним прорізом.

— Ти це бачила? — обурився Хенк, сідаючи назад.

Я промовчала, бо ледве стримувала сміх.

— І ти туди ж!

Мене прорвало, і я дзвінко засміялася.

— Знущаєтеся з мене?

— Який грізний. — З мене вирвався смішок. 

Все ще усміхаючись, прибрала посуд зі столу та обійняла ззаду Хенка.

— Не хмурся. Я знаю, що тобі це подобається.

— Ні. — Він хитнув головою.

— Подобається. Мене не обдуриш.

Я відійшла від нього, а коли виходила з кухні, все ж таки помітила як піднялися куточки його губ. Ітан зробив цей вечір веселішим і живішим. Хенк, хоч сидів із невдоволеною гримасою, але в душі тішився цим.

Збігши сходами, пішла коридором прямо до кімнати нашого гостя. Постукала і, почувши «так», увійшла.

Світло цього разу було увімкнене. Хлопець розтягнувся вздовж ліжка, схрестивши ноги та поклавши руки за голову. Він встиг переодягнутися в спортивні чорні шорти. Голий торс демонстрував рельєфну форму, а на руках перекочувалися м'язи. Очі були прикриті, вії злегка тремтіли, каштанове волосся виглядало скуйовдженим. На ньому і зупинився мій погляд.

— Хенк доручив тобі мою кару? — не розплющуючи очей, спитав він. — Якщо така моя доля, то я з гідністю готовий прийняти її. Ремінь, батіг? Чи щось більш витончене?

— Обійдешся. — Зачинила за собою двері і вперлася в них спиною. — Де ти постійно пропадаєш?

— Сумуєш за мною?

— Хочу дізнатися більше про людину, з якою живу під одним дахом і збираюся поїхати до іншого міста на три дні.

Він зацікавлено підвівся на ліктях, а неслухняне пасмо волосся впало на лоб.

— Значить, все-таки збираєшся.

— Значить, це залежить від того, наскільки чесним ти будеш зі мною.

— Хмм… — Він ліг назад. — І що саме тебе цікавить?

— Куди ти йдеш ранком? Чому так пізно повертаєшся? Ти живеш із нами, але тебе практично ніколи неможливо застати вдома.

— Ти ж розумієш, що кожна людина має особисте життя і справи, про які вона не зобов'язана розповідати іншим? Я ж не прошу звітувати тебе, тому що це твої особисті справи, на які я поки що не маю права. Хенк це розуміє, як і те, що я вже досить дорослий, щоб повертатися додому пізньої ночі.

— Розумію, — неохоче кивнула я, хоч приклад він підібрав дивний. — Але ти знаєш про мене набагато більше, ніж я про тебе.

Хлопець розплющив очі і з усмішкою промовив:

— У кожному чоловікові, що поважає себе, має бути таємниця, — нахабно підморгнув і опустив повіки. — І ти не до кінця чесна зі мною. З усіма.

Я розгубилася.

— Я… я нікому не брешу, — заперечила йому.

— Недомовки, приховування повної інформації, мовчання — це обман тільки в іншому вигляді. Ти ж не все розповідаєш мені, Рене, Хенку, а видаєш лише частинку правди. І не треба заперечувати. Мовчання — найбільш лицемірна брехня.

Я на це ніяк не відповіла, бо розуміла, що він має рацію. Але про свої дивні здібності ще не була готова комусь розповідати. Не хотіла, щоб мене висміяли.

— Твої зникнення здаються дивними, — змінила тему в інше русло. — У мене таке відчуття, ніби ти від нас приховуєш щось важливе. Те, що стосується мене та Хенка.

Він розплющив одне око.

— Тільки це? Чи є ще щось?

— Це більша частина, — ухильно відповіла. Не могла ж я зізнатися, що постійно відчуваю його присутність неподалік від себе.

Раптово впіймала себе на думці, що роблю так, як говорив Ітан: видаю лише частину правди.

Хлопець якось надто розуміюче посміхнувся і опустив віку.

— Гаразд.

А ось така реакція мені абсолютно не сподобалася, але я вирішила поки що не загострювати на цьому увагу.

— То ти відкриєш мені свою велику таємницю?