Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Відтепер щоранку вона тепло вдягалась і майже на годину зникала за воротами, примушуючи мене нервувати і споглядати на камери. Та скільки там вони обзору дають? Ніякої користі. Дивився як уходить і чекав, з полегшенням зітхаючи, коли бачив, як вона повертається. Та сьогодні вона не поспішала – спливла година п’ятнадцять, а її нема. На всяк випадок я набрав Дарин номер та почув, що мій виклик переадресовано на автовідповідач. В нашому селищі зв’язок часто підкульгував, тому в будинку встановив підсилювач сигналу, а от за межами подвір’я – як пощастить. Та ні за десять, ні за двадцять хвилин нічого не змінилось. Я почав хвилюватись, коли зрозумів, що Дари вже немає більше ніж півтори години. Набирати номер не припиняв, але це нічого не змінювало. За п’ять хвилин я вже сипав матюччям насуваючи на себе куртку, а за десять стояв за воротами і щосили намагався зрушити себе з місця. Її звичайний маршрут знав – спочатку наліво, оббігти дві сусідні вулиці і попід посадкою з іншого боку поверталась. Я одразу повернув направо і пішов їй назустріч, щомиті сподіваючись, що зараз побачу її помаранчеву шапку за рогом. Йшов судомно вчепившись в тростину - снігу вночі насипало багато. Місцеві жителі зазвичай на пробіжки не виходили, тому коли побачив сліди на узбіччі – одразу зреагував. Наче схоже на відбиток кросівок, поруч не натоптано і ведуть вглиб колись колгоспного, а нині здичавілого саду.

– Якого дідька тебе туди понесло?! – я йшов за слідами, що чітко вирізнялись на білосніжному нетоптаному сніговому килимі. – Дара, ти тут?

Її телефон досі мовчав, система в будинку про відмикання дверей не повідомляла. Я просувався далі, намагаючись зрозуміти на біса вона звернула і тут до мене дійшло. Там, за посадкою, починалась стежина, що вела до ярів. Забудовники вже потроху приглядались до цього захопливого краєвиду, та поки що здалеку. Коли придбав ділянку, один раз там прогулявся, дослухавшись до порад місцевих. Дійсно, пейзаж був дивовижний. Та який же клятий чорт мене за язика смикнув, про те Дарі якось розповісти?! От стопудово туди поперлась! Я спітнів як біговий кінь та всередині похолов – вона того шляху не відає, а під снігом і вишукувати марно. Як не звернути вчасно на стежку – злетіти можна просто вниз схилом.

– Бляха, ще вб’єтся! Халепа ти моя… – я йшов настільки швидко, наскільки було сил.

Місце де починалась стежка вже залишилось позаду, а сліди йшли далі і закінчувались там, де починався прекрасний краєвид і крутий укіс. Я підійшов ближче і глянув вниз – бачу, що сніг прим’ятий, а Дари нема. Схоже, що тут і скотилася, тут і назад хотіла піднятись, та не вийшло. Трохи повернувся, знайшов менш крутий схил і чіпляючись за корені дерев поповз вниз.

– Дара, ти тут?

У відповідь лиш тиша. Я дійшов до місця її падіння і продовжив рух слідами, намагаючись не думати про погане і постійно вигукуючи її ім’я. Відбитки на снігу все тягнулись і тягнулись, перериваючись лиш на свідчення її марних спроб видертись вгору схилом. Я продовжував іти і кричати, аж поки нарешті почув її голос.

– Вадим? Це ти?

– Ага, одинокий рейнджер цієї, бляха, снігової пустелі.

Вона йшла мені назустріч і усміхалась, а мені хотілось їй дати такого підсрачника, щоб ніколи не забула. Звісно, ж того не зроблю… Я ухопив її за плечі і почув як вона зашипіла.

– Що, де болить? – я прибрав руки і оглядав відкриті ділянки шкіри.

– На плече приземлилась, - сором’язливо усміхаючись сказала Дара. – Але все нормально.

– Нормально? Це абсолютно ненормально, Дара! Ти місцевості геть не знаєш, ані біса під снігом не видно! Як так можна? Чого тебе сюди понесло?

– Чого ти так галасуєш? Просто сьогодні набридло одним тим самим маршрутом бігати і згадала, як ти про яри розповідав. Ну от, пішла, гарних фоток дорогою назнімала, знайшла яр, підійшла щоб фото зробити і… Під снігом трохи краю недобачила.

– А телефон чого відключений?

– Розбився…

Хотілося прибити, та ще більше до себе притиснути, обережно, щоб на забите плече не тиснути. Тримав так міцно, ніби боявся що знов десь зникне.

– Ти просто якась аномалія, Дара!

Я взяв за здорову руку свою любу халепу і повів далі – там мав бути некрутий укіс, вона туди лиш трохи не дійшла.

– Окрім плеча ще щось болить? – говорив з нею суворо, ще не міг страх проковтнути.

– Хіба що вуха – ти такий лемент здійняв, що білки з гілок падали!

Моя прекрасна аномалія ще і на мене сердита! Боже, дай мені сили... Дійшли до потрібного місця, підняв тростину, за корінь дерева нею зачепився і підтягнувся нагору. Дорогою на гілку якусь мордякою напоровся, шкіру подер. Шо за бісові вранішні розваги? Нахрін такий спорт. Все, відтепер тільки бігова доріжка! Коли сам нагору забрався, то і Дару мов ту редиску з грядки висмикнув. Від снігу її обтрусив, шапку скособочену поправив.

– Сильно плече болить?

– Не болить зовсім, як не чіпати. І годі вже, заспокойся та не кричи, - Дара мило усміхалась, ніби все нормально, а я просто так, мов Пилип з конопель на неї наскочив.

– Заспокоїтись?! Ти могла собі голову розбити! Або хребта зламати! Та що завгодно! Хіба так нормальні люди роблять? Де твоя розсудливість? Взяла і поперлась навпомацки бозна куди сама!