Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Це неприйнятно! – мені здавалось, ця розмова триватиме вічно, а останні краплини терпіння вже випаровувались.

Мій співрозмовник вже не перший тиждень вперто повторював одні й ті самі дурниці і я вже не ставив під сумнів його кваліфікацію, тому що зробив остаточний висновок, щодо цілковитої неадекватності.

– Ні, Максим, ви мене не переконаєте, так само як і за попередні дні. Наші обов’язки жодним чином не потребують близького сусідства з вами, а розділяти співробітників на дві локації це просто безглуздо. Я цілком усвідомлюю потребу змінити приміщення, та ваш варіант відверто нерозумний і, звісно, я залишаю за собою право вирішувати такі питання, адже наш контракт не змушує мене до іншого.

Потреба перевести офіс у іншу будівлю назрівала давно і з багатьох причин, однією з яких було і те, що наш штат розширювався і місця всім вже не вистачало. Днями, Макар вже оглянув декілька і провів перемовини, щодо одного з варіантів, який ми вважали найперспективнішим. Голос мого опонента досі не змовкав та я більше не міг його слухати .

– Питання інформаційної безпеки не ваша, а моя компетенція, то залиште цю справу професіоналам. Я цілком серйозно поставився до вашого прохання, та ця дискусія безглузда  - ви просто витрачаєте мій час.

Я скинув виклик і одразу набрав Макара. Чекаючи на відповідь, помітив як до мого кабінету заходить Дара.

– Макар, у мене до тебе прохання. Я вже забагато часу витратив на тупі балачки з тим зам-зама або хто він там такий. Ця розмова потребує особистої зустрічі на іншому рівні. Прошу, візьми це на себе.

Я слухав його відповідь, а Дарина підійшла і за звичкою присіла на бильце мого офісного крісла і торкнулась щоки губами.

– Вибач, знову занадто галасую? – прикриваючи телефон рукою спитав я.

– Галасуєш, хоча мені це не заважає. Просто вирішила навідати.

Я швидко її поцілував у відповідь і повернувся до розмови з Макаром.

– На час переїзду, кількох хлопців на тимчасові робочі місця в їх офісі погоджусь відправити – це резонно, та це єдина можлива поступка. Для постійного перебування це місце для нас непридатне і ти сам це розумієш.

Він пообіцяв владнати питання і я поклав телефон на стіл.

– Дурість і бюрократія вибивають мене з колії.

– Відправив Макара на розмову?

– Так, це треба особисто перетерти.

– А чого сам не хочеш поїхати?

– Нема потреби, він сам впорається.

– А міг би і особисто. І я б за компанію в місто поїхала – мені дещо купити треба.

– Сюди доставляють все, що потрібно. Навіщо зайвий клопіт?

За ті тижні, що ми разом, Дара вже не вперше зачіпала цю тему і я поки знаходив причини не полишати меж будинку. Це тут, вдома, я доволі впевнений, за стіни вже майже не чіпляюсь. Але там, за парканом – світ до мене не підлаштований. За кілька тижнів Дара підійшла до спроби кудись мене витягти більш рішуче – зібралась ввечері в місцеву крамничку.

– Пішли зі мною, тут іти хвилин десять – тобі така відстань забавка.

– Кажи що потрібно – ще доставка встигне, - відповів я дивлячись на годинник.

– Чупа-чупс хочу. Один чупа-чупс. Замовиш?

Дара незадоволено барабанила пальцями по столу.

– Нема питань, замовлю.

– Мінімальна вартість замовлення тисяча гривень. На всі смокталок набереш?

– Навіщо такі крайнощі? - ховаючи капосну посмішку сказав я. - І води замовлю, і вина якогось – то ж великий маркет.

Дара все впертіше і частіше намагалась виштовхнути мене за межі будинку, а я так само вперто чинив спротив. Я не хотів опинитись в ситуації повної безпомічності, яка може призвести до лиха. Знову. Іноді ми через це сперечались, іноді мені вдавалося її відволікти. Особливо, коли втомлювався від лінз і окуляри діставав. За місяць я вже звик весь вільний час проводити з нею, з кайфом дивлячись як працює Дара і радіючи, коли вона заходила в кабінет до мене. Та ці окуляри змушували її поруч мене ще надовше залипати.

– Ти в них такий привабливий, - казала мені вона. – Тобі дуже личать - просто супер-сексі!

– Взагалі то, можу до лінз і не повертатись.

Я дивився на Дару і розумів – ніколи не відпущу. Я  просто хочу бути з нею разом. Завжди.Мені ще є над чим працювати, та відтепер я в нас не сумніваюсь. І я більше не ховаю від неї нічого. Майже.

Віднедавна, Дара вирішила вранці на пробіжки виходити. Запропонував їй мою бігову доріжку використовувати, та під три чорти послала.

– Не хочу! Від постійного перебування в замкнутому просторі навіть інтроверт-відлюдник дуріти почне.

– Тут не місто - стадіону нема і хідник щодня до асфальту не вичищають. Ти проїжджою частиною бігати збираєшся?

– Не вигадуй проблему – все тут нормально. Це селище, а не якісь нетрі.  І я не вночі бігаю, а коли світло на дворі. Ні, ти як хочеш, а я так скоро збожеволію, треба хоч іноді з шкаралупи вилазити.