Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 43
 

Варто було мені, з великими труднощами, навести у своєму житті лад, як вмить, все розсипалося та розбилося вщент. Всі мої панцері, які я поступово нарощувала на своє серце, зникли, і воно знову стало голим та беззахисним. Руслан був уособленням того, хто підходить саме для мене. Він доповнював мене і став ніби моєю половинкою, без якої, я так і не навчилася жити.  
Не зважаючи на те, що я й досі кохаю Руслана всім своїм серцем, я не можу пробачити йому те, що він вдавав з себе мертвого. І найменше хочеться, щоб він бачив як цим розбив мене. Мені потрібно встояти, адже я пройшла нелегкий шлях і все ж таки змогла жити без нього. Потрібно боротися, адже тепер я не маленька дівчинка, яка не може сказати йому ні.  
Стоячи вранці перед дзеркалом, я говорила подумки сама з собою. На цей раз, коли я зустрінусь з ним, я буду іншою, не такою, яку він звик бачити. Досить страждати за тим, у кого замість серця камінь. 
Вийшовши з квартири, я попрямувала на роботу. Але там на мене чекав ще один сюрприз. Коли я зайшла, то помітила, що всі навколо метушилися та були дуже якісь нервові й збуджені. Підійшовши до Микити, тихо запитала: 
-Що відбувається? 
Микита підняв на мене свої очі та ніби з подивом сказав: 
-Генеральний тут! А ти його знаєш - один неправильний погляд або дія - все, пиши пропало, - після невеликої паузи додає, - Не хотів би я з ним опинитися віч-на-віч в його кабінеті. 
- Я теж не хотіла б, але, нас, простих людей ніхто не питає, - видавила з себе посмішку і пішла переодягатися та приступати до роботи. Не встигши пройти до свого робочого місця, як мені повідомили, з'явитися до кабінету Руслана Андрійовича. 
- «Що йому потрібно від мене», - подумала я, прямуючи до нього. 
Стою біля дверей і думаю - стукати чи ні, але через хвилину роздумів відкриваю двері та заходжу в його кабінет, в якому, до речі, знаходжуся вперше. Навіть не встигнувши нічого роздивитися, одразу бачу його і вся впевненість розчиняється в повітрі. Він поглинув всю мою рішучість однією тільки присутністю. Мені здалося, що за два роки він змінився. Я помітила у його погляді холод і порожнечу. Одразу стало зрозуміло - щось сталося у його житті таке, що залишило серйозний відбиток.  І тепер мені було дійсно страшно, адже його погляд став темним: в ньому відображалася напруга і навіть якась містична аура, яка ще більше підкреслювала його серйозність. 
-Прошу, Вероніка, сідай! - каже твердим голосом та вказує на крісло. 
Обережно опускаюсь та не наважуюся перша говорити. Бо боюся видати себе тремтячим голосом, адже вся напружена, а тілом пульсує адреналін. Мене одночасно охопили паніка та хвилювання. 
-У тебе є питання до мене? - не зводячи погляду, вдивляється в моє обличчя. 
-Ви мене викликали до себе! - видаю коротко, але під столом витираю спітнілі долоні.  
Невже він думає, що тут, у нього в кабінеті я почну розпитувати, де він був ці два роки і чому вдавав, що його немає в живих. Ні, я до такого не опустюся. І потім, напевно, що він був з іншою, адже два роки без сексу, такі як він не живуть. Чомусь мені стало до болю сумно це визнати, адже я кожної ночі оплакували його та сумувала за ним, коли він насолоджувався життям. 
Після його провокаційного мовчання, він продовжив далі: 
-Я тебе правильно зрозумів - мої пояснення тобі не потрібні? - піднявши брову, чекає на відповідь. 
-Пізно задавати питання, відповіді на які, мене вже анітрохи не цікавлять! 
Говорю одне, а в думках зовсім інше. У мене дуже багато питань до нього, але я боюся почути відповідь, щоб не скривдити себе ще більше. 
-У тебе через місяць починається практика! - відкидається на спинку свого крісла та продовжує сканувати мене поглядом наче рентген. Після чого, промовляє до мене спокійним тоном: 
-Практику будеш проходити у мене, оскільки з університету я беру тільки кращих студентів. Будеш працювати як і всі: місяць практики, в моєму новому заміському комплексі, далі, моя рекомендація, ну а якщо проявиш себе – матимеш шанс залишитися у мене на посаді. 
-Для чого це тобі потрібно, Руслан? – запитую з нерозумінням.   
-А що, якісь проблеми? 

-Ти… Та я тебе ненавиджу! - не можу зібрати всі свої думки до купи, а тому і незв'язно починаю говорити, одночасно встаючи з крісла. - Послухай, я тобі вдячна за те, що ти відремонтував бабусин будинок та оформив все на мене, а також за те, що ти розібрався з Катериною, адже завдяки цьому я маю дах над головою, і за те, що ти присилав мені кошти кожного місяця. Але я тебе ні про що не просила, а тому, невинна перед тобою, ти робив це все сам. Ти на два роки зник і не просто зник - ти вдавав ніби тебе вбили. А я виплакала всі свої очі за цей час. І коли нарешті я почала справлятися та налагоджувати своє життя - ти знову з'являєшся і наказуєш мені. 
Руслан уважно слухає та не перебиває мене, що дуже дивно, але я вже не зупиняюся і з мого рота вилітають божевільні слова: 
-І взагалі, у мене є хлопець, і ми кохаємо один одного! - піднімаю голову вверх. 
І ще не одразу розумію, яку нісенітницю несу. Але мій внутрішній голос наполегливо кричить мені – Замовкни! І я нарешті слухаюся своїх внутрішніх відчуттів. Обережно підіймаю очі на нього. А він здається навіть і не моргає. Раптово, тишу порушує хрускіт ручки, яку він переламав своєю долонею. 
-Отже кохаєш? - його баритон та ледь підвищений голос ріже мені слух. 
-Таак, - кажу тихіше та зовсім невпевнено. 
-Тоді, якщо ти розумна, то таку можливість, яку пропоную тобі я - не прогавиш. Ти будеш працювати над дизайном нового заміського комплексу. В понеділок чекаю тебе, тут, у своєму кабінеті. Надіюся ти приймеш правильне рішення, - різко встає із крісла та прямує до виходу, залишаючи за собою розкішний аромат з м'яким відтінком дуба та ванілі. 
Краду його запах, вдихаючи на повні груди. Змахую сльозу, що зрадницьки біжить по щоці та теж покидаю його кабінет. В туалеті сиджу напевно півгодини, а потім намагаюся працювати, але нічого не лізе в голову. Думаю тільки про нього і не розумію себе. Ну чому?  Я ж повинна його ненавидіти. А я, навпаки, побачивши його погляд, після того як я промовила, що кохаю іншого, знову попала в його капкан. Мені здалося, що я побачила там біль і смуток, який постійно помічала в себе, коли дивилася в дзеркало. 
Повертаючись додому, лише і думала, яка я повна дурепа і зовсім я не подорослішала. Повела себе як маленька дівчинка, яка вічно ображається. Треба показати, що він мені байдужий і всі мої почуття зникли, я вбила їх у собі. Так як колись мене вбила звістка про його смерть. 
Дістаю телефон та набираю Лільку з якою вже не розмовляла три дні: 
-Привіт! 
-Привіт! Ти де пропала? Чому не береш слухавки? 
-Повертаюся з роботи, ти можеш прийти? 
Чомусь сьогодні не хотіла залишатися наодинці. 
-Так, через пів години буду! 
Приходжу додому, переодягаюся в зручний одяг та чую дзвінок в двері. Відчиняю та бачу подругу з вином в руках. 
-По твоєму голосі - зрозуміла, що чай не допоможе. 
-Ти все правильно зрозуміла, - ліниво посміхнулася.  
-Ну розказуй, що там у тебе сталося? - говорить Лілька та відкриває вино. 
-Це довга історія, - дістаю келихи та кладу на стіл. 
-А ми нікуди не поспішаємо, - підбадьорює мене подруга. 
Зробивши ковток вина, я почала її розповідати про Руслана, із самого початку до сьогоднішнього дня. 
-Вероніка, ти змогла два роки жити з таким болем в грудях. Ти молодець! Не знаю, можливо тобі варто його вислухати, адже повинна бути причина чому він так вчинив. 
-Причина!? - знов роблю ковток вина та з іронічною посмішкою відповідаю: 
-Він злякався мого зізнання в коханні, адже він мене не кохає, розумієш. Руслан міг жити без мене увесь цей час. І я не розумію чому він повернувся зараз. 
-Ніка, ну подумай сама, якби ти йому була байдужа, він би не повертався. І ти сама казала, що він за тобою слідкував і врятував тебе від автокатастрофи. 
-Це тільки мої припущення! 
-Вам потрібно поговорити і коли ти дізнаєшся правду, тоді легше буде прийняти рішення. 
Лілька мала рацію, але моя образа на нього тільки набирала обертів.