Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Знаєте, що таке справжній страх? Це тягуча, липка субстанція, що розтікається тілом, змушуючи мерзнути від холоду, коли кінчики пальців стають крижаними і ніщо їх не в силах зігріти, але водночас серце калатає, як у загнаного у клітці птаха. Ось саме в такому прикордонному стані я зараз і перебувала. Мені то хотілося підскочити і рвонути звідси, щоб хоч якось забрати ноги з цього проклятого місця, то здавалося, що моє тіло більше мені не належить, і я не в силах навіть піднятися з місця, щоб не спричинити зайвого шуму.

- Ну що, вантажимо? - з боку виходу почувся грубий чоловічий голос, підганяючи моє серце тепер уже просто розірвати грудну клітку силою ударів. Я сильніше втиснулася в дерев'яний ящик спиною, розуміючи, що моєму життю лишається все менше й менше часу.

- Так! - відповів інший голос з іншого боку приміщення. - Почнемо з тих, що ближче до тебе.

У цей момент телефон, який я несамовито стискала в руці, завібрував. Від несподіванки я його мало не впустила. Смс. Від Андреса.

"Я вб'ю тебе!"

О, Господи! Я радісно схопилася на ноги, на мить забувши, що цим спричиняю небажаний галас, але, здається, ніхто не почув. До заціпенілих кінцівок повернулася небачена сила, і я вже готова була бігти йому на зустріч і кидатися у вдячні обійми.

"Згодна! Хоч четвертуй! Тільки спочатку витягни звідси, прошу тебе!" - тремтячим пальцем набирала слова, кілька разів влучаючи не по тих літерах і Т9 видавав чорт зна що. Доводилося стирати і писати заново.

Ящик десь позаду мене видав неприємний звук, схоже, його піднімав навантажувач. Я з жахом розплющила очі, озираючись на всі боки. Потрібно відбігати ближче до центру. Його вантажити будуть, найімовірніше, пізніше за інших. Обережно ступаючи навшпиньки, я пробралася в наступний ряд, де цього разу були металеві ящики.

"Де конкретно ти знаходишся?" - знову вібрація.

"Десь у центрі складу. По обидва боки від мене металеві ящики."

"Ліворуч чи праворуч від проходу?"

"Ліворуч."

"Спробуй порахувати в якому за рахунком ряду?"

Легко сказати! Я в паніці й не помітила, як глибоко залізла. Обережно відійшовши до стіни, подумки дякуючи всім, хто був зайнятий вантаженням, і всередині залишався тільки один молодий хлопець, що сидів за столом і клацав мишкою за комп'ютером, за те, що зараз могла більш-менш безпечно перебиратися між рядами, порахувала кількість бічних ящиків.

"У п'ятому."

"Я зараз зайду, і, проходячи повз п'ятий ряд, кину всередину ключ. Ти маєш перебувати якомога ближче до проходу і забрати його. Потім дочекатися, поки я виведу всіх зі складу, і кулею метнутися до столу. Думаю, ти його вже бачила. За столом у підлозі є люк. Піднімеш його і залізеш униз. Там тунель. Метрів п'ятсот. Будеш іти ним, поки не дійдеш до дверей. Відкриєш їх ключем, який я тобі залишу! Я чекатиму назовні."

О Боже мій. Від думки, що потрібно буде бігти до столу, мене кинуло в піт, але це був єдиний варіант. Тож або довіритися Андресу, або зателефонувати татові, сказати, що я люблю їх із мамою, і, так уже й бути, із Сергієм, і молитися про те, щоб смерть була швидкою.

"Добре."

Під ногами раз у раз траплялося дрібне каміння, а коли я вже було дійшла до першого ящика, раптом під правою ногою щось голосно зашелестіло. Кинула погляд униз - шматок брудного пакета. Серце пропустило удар, і я заціпеніла.

- Що там? - почулося з боку виходу. О Господи. У роті пересохло, і пальці миттєво похолоділи.

- Не знаю, може миші. Сходи перевір. - грубий чоловічий голос пролунав як вирок. Я гарячково озирнулася і швидко знявши босоніжки, навшпиньки побігла назад до стіни, намагаючись не наступати на каміння. Кров зашуміла у вухах від страху, коли важкі кроки почали наближатися в мій бік. Я навіть дихати перестала, втиснувшись спиною в стіну позаду великої шухляди і намагаючись прислухатися, щоб зрозуміти, в який бік бігти далі. За кілька метрів кроки раптом зупинилися. Схоже, увагу того, хто біг, привернув звук автівки, що саме під'їхала.

- Так, найімовірніше миші. Повезли! - крикнув він, сплюнув і пішов назад. Напевно, я тільки зараз змогла нормально зітхнути. Руки тремтіли, а мене всю ніби крижаний кокон обійняв. Γосподи, навіщо я взагалі сюди пішла? Αндрес би й сам упорався, зрозуміла я тільки тепер. Розум затьмарився, коли я побачила в тієї людини зброю. А зараз, перебуваючи в цьому жахливому місці, серед небезпечних людей, я розуміла, що нічим би не змогла йому допомогти. Тільки гірше зробила. Дурна. Моя імпульсивність коли-небудь мене погубить.

З боку входу пролунав знайомий оксамитовий голос. Це ВІН! Серце радісно забилося в горлі, і, згадавши, де Андрес наказав мені перебувати, я знову кинулася назад, ігноруючи те, як ступні кололо дрібне каміння.

- Гей, Санчесе! Я з цим коксом забув про фет! - Це точно ВІН! Серце радісно забилося в горлі, і я прискорилася до центру проходу. Він повернувся за мною! Хороший мій, рідний! Одне лише знаходження Андреса тут, на цьому складі, скоротило мій страх у половину. Все ж відчуваючи підтримку, нехай навіть таку сипучу, яка обом нам може вилитися боком, я відчула прилив сил.

- Уже весь продав, чи що? - здивовано запитав чоловічий голос з іншого кінця.

Кроки наближалися, і я навіть затамувала подих, коли він опинився в зоні моєї видимості. На секунду здалося, що Андрес пройде повз, але в останню мить, він широко розвів руки і вигукнув:

- Це ж я! Я, якщо треба, і рибу рибалкам продам.

Зачепив рукою один із ящиків, наче випадково, і в цю мить за метр від мене приземлився ключ. Пантера б позаздрила моїй швидкості, їй Богу. Схопивши невеликий ключ, я міцно стиснула його в долоні, і відбігла далі від проходу. Тепер залишалося тільки сподіватися на те, що йому вдасться вивести звідси цього здорованя.

- Скільки тобі? - запитав той уже тихіше, але я розчула.

- Півкіло поки що!

Почувся шум відкривання шухляди, потім якийсь шелест, знову шум, і голос Андреса: