Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Пробач, Мацудо, але мені все більше видається, що якщо серед нас і є хтось наївний, то це ти. Художника хвилює одне — намагатися відтворити красу цього світу, хоч би де вона йому траплялася. Та хоч би як уміло він це робив, усе одно не матиме і крихти впливу на такі речі, про які ти оце зараз кажеш. І якщо товариство «Окада-Шінґен» достоту таке, як ти описуєш, то воно і справді препогано продумане. Бо ж складається враження, що в його основі лежить хибне і наївне уявлення про те, що може і чого не може мистецтво.

— Оно, ти чудово знаєш, ми не вважаємо, що все так просто. Річ у тім, що «Окада-Шінґен» не існує окремішньо. В усіх сферах життя — в політиці, в армії — є молоді чоловіки, які розділяють наші погляди. Ми і є тим молодим поколінням. І, об’єднавшись, нам стане під силу досягти чогось по-справжньому вартісного. Просто сталося так, що дехто з нас дуже переймається мистецтвом і прагне, щоб воно відповідало сучасному світу. Правда ж у тому, Оно, що в такий час, як нині, коли люди навколо стають дедалі бідніші, а діти — дедалі голодніші і хворі, попросту замало, щоб художник десь собі переховувався від зовнішнього світу, удосконалюючи свої картини із зображенням куртизанок. Я бачу, що ти на мене розгнівався й навіть зараз гарячково обдумуєш, що б такого дошкульного мені відповісти. Але, Оно, мої наміри якнайкращі. Сподіваюся, ти як слід усе це обміркуєш. Бо ти, насамперед, людина великого таланту.

— Що ж, Мацудо, тоді скажи мені ось що. Як ми, декадентські обмежені художники, можемо допомогти роздмухати цю твою політичну революцію?

Мацуда знову зневажливо посміхнувся, й це мене неабияк роздратувало.

— Революцію? Оно, слово честі... Це комуністи хочуть революцію. А ми такого і близько не прагнемо. Ба більше, наші бажання достоту протилежні. Ми прагнемо відновлення. Ми всього лише вимагаємо, щоб його Величність Імператора відновили на його законній посаді глави нашої держави.

— Але наш Імператор і так уже глава держави.

— Оно, і що з тобою робити? Ти такий наївний, і в голові у тебе казна-що, — хоч Мацуда і говорив, як і завжди, непорушно спокійним тоном, цієї миті голос його, здавалося, став якийсь різкіший. — Імператор — наш законний керманич, і, попри це, поглянь, на що все зійшло? Ці ділки та їхні політики забрали в нього всю владу. Послухай, Оно, Японія — вже не відстала країна, де живуть самі лише селяни. Ми тепер могутня нація, незгірше будь-якої країни Заходу. А в азійській півкулі Японія узагалі височіє, наче велетень поміж калік і карликів. І попри це ми дозволяємо нашому народу чимдалі глибше впадати у відчай, а нашим дітям — помирати з голоду. Тим часом, ці ділки знай збагачуються, а політики безкінечно годують нас оправданнями і порожніми балачками. Ти можеш собі уявити, щоб якась із західних держав допустила таку ситуацію у себе в країні? Вони точно вже давно почали би діяти.

— Діяти? Про які такі дії ти кажеш?

— Настав наш час побудувати імперію, таку саму могутню й заможну, як британська і французька. Ми повинні скористатися своєю міццю й розширити власні кордони. Настав час Японії посісти своє законне місце серед наймогутніших світових держав. Повір мені, Оно, ми для цього маємо всі засоби, бракує лише волі. І нам слід позбутися всіх цих ділків і політиків. Тоді армія коритиметься лише його Імператорській Величності, — Мацуда хихотнув і перевів погляд назад на візерунки, які він виводив на сигаретному попелі. — Але цим нехай переймаються інші, — сказав він. — Такі, як ми з тобою, Оно, повинні перейматися лише мистецтвом.

Утім, я певен: причина того, що Черепаха так засмутився, коли два чи три дні потому побачив у старій кухні мою незавершену картину, аж ніяк не пов’язана з тими темами, які ми з Мацудою обговорювали того вечора; Черепасі неодмінно забракло б проникливості аж так глибоко зрозуміти мою незавершену роботу. Усе, що він у ній розгледів, це грубе нехтування головними принципами Морі-сана; відмову від колективних намагань усіх учнів школи відтворити мінливе світло ліхтарів у кварталах насолоди; виразну каліграфію, яка мала доповнити візуальний ефект від роботи; і, насамперед, Черепаха вже напевно вражено помітив, що у своїй техніці я вдався до окреслення контурів темним кольором — цілком традиційного методу, як ви це добре знаєте, одначе відмова від нього була наріжним каменем методики Морі-сана.

Хай би що стало причиною його гніву, того ранку я зрозумів, що більше не зможу приховувати свої нові ідеї від інших учнів школи, і лише питання часу, коли про них дізнається сам Морі-сан. Отож до нашої розмови з учителем у тому павільйоні в садах Такамі я вже безліч разів прокрутив у голові все, що йому скажу, і був рішуче налаштований не здавати своїх позицій.

Від того ранкового інциденту в кухні минуло близько тижня. Того пообіддя ми з Морі-саном пішли у справах до міста — здається, щоб обрати і замовити необхідні нам матеріали, я вже не пригадую. Та я добре пам’ятаю, що поки ми залагоджували свої справи, Морі-сан поводився зі мною цілком звично. Пізніше, з настанням сутінків, зрозумівши, що ще маємо трохи часу до поїзда, ми вирішили піднятися стрімкими східцями позаду станції Йоцуґава до садів Такамі.

За тієї пори в садах Такамі височів чудовий павільйончик, одразу на краю пагорба, і звідти відкривався краєвид на все місто — власне, він розташовувався неподалік того місця, де нині стоїть меморіал миру. Найпомітнішою принадою цього павільйону був його елегантний піддашок, зусібіч обвішаний ліхтариками, — хоча саме того вечора, як я пригадую, коли ми піднімалися, жоден ліхтарик іще не світився. Зсередини павільйон видавався доволі просторим, завбільшки з величеньку кімнату, і позаяк у ньому геть не було стін, то лише аркові стовпи, на яких тримався дах, заступали краєвид на місто, що лежало внизу.

Цілком можливо, що я уперше відкрив для себе цей павільйончик саме того вечора з Морі-саном. Упродовж довгих років він залишався моїм улюбленим місцем, аж поки зазнав руйнувань під час війни, і я водив туди своїх учнів щоразу, коли ми проходили неподалік. Атож, тепер я певен, що саме в тому павільйоні, перед самим початком війни, і відбулася моя остання розмова з Куродою, моїм найталановитішим учнем.

Хай там як,