Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Двері прочиняються. Якщо Волтер прочумається просто зараз, матиму неприємність. Тому вдам непритомну. Кого це принесла лиха година?

До кімнати зазирає дівчинка років трьох. У неї світле волосся, блакитні оченята й цікавий ротик.

— Он ти де! Стівене, ходи сюди!

Хлопчик, одноліток дівчинки, міцненький і синьоокий, а кучеряве темне волоссячко розпатлане й розбишакувате. Діти заходять до кімнати, підходять до ліжка. Що їм тут треба?

— Ось він де, — дівчинка розглядає щось. — Треба його забрати.

— Він дряпається, — хлопчик замислено крутить кучерик. — Краще скажімо дядьку Тімові, що він тут.

Біда біду тягне. Треба було щільніше зачинити двері, аби дітиська не влізли, а тепер бачите, яка штука: Волтер трохи очуняв у холодку й заходився вилізати з-під ліжка, а малі заволали на два голоси так, що чути, мабуть, і в Канаді. У коридорі хряснули двері, кілька пар ніг тупотять сюди — мені нема де дітися, тому я притьмом прослизаю на балкон. Унизу шумить океан. Я стрибну вниз і, якщо випливу, повернуся сюди поночі. І тоді вже впораюсь остаточно з усіма проблемами.

— Торі, ні, чекай!

Той голос застав мене вже в польоті. Бартон, вкуси себе за вухо — я знову від тебе втекла. Та я повернуся. Чи ні? Океан затопив мені міцного ляпаса — я ніколи не любила воду поза межами ванної кімнати. І я розумію, що не випливу. Я вичерпала всі свої сили, всі котячі життя — оце вже вдруге я тону, але Луїс тепер десь далеко, і тільки Та-Іньї простягає мені руку з сонячного кола, та її пальці вислизають… Хтось інший міцно хапає мене за зап'ясток і тягне нагору.

Повітря таке солодке, та разом з ним до легенів потрапляє вода. Хтось тягне мене по воді, а я не бачу нічого… Кашель роздирає мене навпіл, не дає дихнути, тьмарить сонце.

Я вивільняюся з чиїхось міцних обіймів і бачу Керстін Бартон. Вона люто дивиться на мене і відпльовується. Нема чого витріщатися, Бартон. Я зараз тебе втоплю — і все, заспокоюсь.

— Навіть не думай, — її голос захрип. — Торі Величко, ти найбільша дурепа, яку я тільки зустрічала в житті.

Я мовчки натискаю їй на плечі, вона йде під воду. Та я заслабка, тому вона хапає мене й тягне за собою. Що ж, я згодна. Якщо такою ціною я позбудуся Бартон — я заплачу її. Тепер я розумію Гарольда. За деякі речі ціна одна: життя. І за любов, і за ненависть. А я ненавиджу Керстін Бартон, ненавиджу так, що згодна померти — аби тільки вдалось і її прихопити. А мені вдасться. Бо вже зелений присмерк джунглів застує мені очі. Та дівчинка в моїй кімнаті… смішна така. Хотіла кота забрати.

Хай їй грець, тій Бартон! Я тягну її нагору. Вона обважніла й нежива, а я тягну її туди, до сонця. Чорт забирай! Хай живе. Вона мляво схиляє голову — давай, кашляй, лярво така, коли вже я передумала! Я даю їй стусана в живіт, у груди, вона жадібно хапає ротом повітря, а я розумію, що не можу більше тримати її, зараз ми обидві потонемо. Вона відсапується, а я тримаю її. Тримаю з останніх сил, розуміючи, що це даремно, що ми все одно не допливемо до берега.

— Ти… — вона змучено дивиться на мене. — Ти просто божевільна, знаєш?

— Заткни пельку. А то я знову передумаю.

Ми пливемо, тримаючи одна одну. Сили залишають мене, але це нічого, дурня. Я буду плисти, доки зможу, доки вода сама не поглине мене. Нас обох.

— Ще трохи протримайся…

— І що? У нас відростуть риб'ячі хвости?

— Ерік… он його яхта, він іде по мене.

Яхта насувається, ближче, ближче — вітрила білі, тугі й живі, співучі. Вони теж люблять вітер мандрів, як і я. Але якщо я зійду на борт, утекти ще раз мені може не пощастити.

— Ти можеш повірити мені? — Бартон дивиться мені в очі. — Хоч раз у житті ти можеш комусь повірити, заразо ти така? Я не хочу тобі зла, Величко, навпаки. Чорт забирай, ти повинна повірити мені.

— Нічого я не повинна. Ти все брешеш, як і всі решта.

Хвилі штовхають нас, ми чіпляємось одна за одну, але це нічого не означає.

— Добре, я винна, — оце вже ближче до теми. — Але я ні хвилини не думала, що станеться те, що сталося, чуєш? Я уявлення не мала, що той літак упаде, що вам усім доведеться… Я не хотіла цього. Вибач.

— Керстін! — чути голос із яхти.

Вона вже близько, ось її борт — нам спускають мотузяну драбину. Якби ще знайти сили піднятися… Чорт із нею, з цією Бартон. Он вона, лізе попереду — якийсь чоловік хапає її, як найдорожчий скарб. Теж мені, щастя знайшов.

Та мені, зрештою, байдуже. Я не маю сил, аби подолати цю драбину. І не маю сил, аби триматися за неї — мої пальці зраджують мене… Міцні засмаглі руки хапають мої долоні й тягнуть нагору. Знайомі Едові очі, в Луїса волосся розв'язалось — мені так тепло з ними, так затишно…

— Торі…

Я обіймаю їх обох. Вони обидва потрібні мені — не як коханці. Вони мої брати, ми з ними йшли крізь джунглі, крізь смерті та зради, ми однієї крові — і ми можемо покластись одне на одного. А це найважливіше, що може бути в стосунках. А кохання… Це почекає, нам не горить. Якось воно буде.

— Що ти знову втнула? — Луїс посміхається. — І знову в негліже. Торі, топитися в цьому сезоні не модно, а в тебе це, здається, стає звичкою.

— Нічого. Зараз пристанемо до берега, все буде добре. Уявляю, як хвилюється твоя тітка Роза. — Ед сідає поруч, на палубу. — Нам треба нарешті все з'ясувати. Ми чекали, доки ти прокинешся. Приїхали Гікслі та Брекстони.

— Навіщо?

— Ти мала рацію, коли говорила, що той літак упав не просто так. — Луїс одягає мені на плечі свою сорочку. — Ти посиніла від холоду, застудишся ще.

Я шукаю очима Бартон. Он вона, в рубці. Біля неї стоїть чоловік — високий, чорнявий, вже немолодий, та в нього такі гарні, пронизливо сині очі, незвичайний малюнок трохи усміхнених уст, а постать струнка й гінка. Він красивий, підкреслено красивий, тією вродою, що її нечасто дарує природа чоловікам, а якщо вже дарує, то щедрою рукою. І цей чоловік дивиться на Бартон, як на втрачений