Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— На першій нашій розмові, — повільно промовив Коваль, — ми зупинилися… — У своєму цивільному літньому костюмі із скромною, але гарною краваткою, почепленою Наталею, підполковник був схожий на старого вчителя, який дає урок. — Ми зупинилися, — продовжив він, звертаючись до Самсонова. який сидів навпроти, під стінкою, — на вашій заяві: «Я не вживав». — Коваль глянув на капітана Вегера, який писав протокол. — Василю Івановичу, так у протоколі?

Вегер перегорнув сторінку:

— Так точно, товаришу підполковник.

— Кого ж це ви не вбивали?

— Як кого? — вилупив очі Самсонов. — Удову та дівок її.

Тепер Клоун хоч і совався на стільці, але здавався не таким зацькованим, як на минулому допиті. З його похнюпленого, упокореного вигляду можна було припустити, що, обдумавши своє становище, він віддався на милість правосуддя і прагнув хоч трохи полегшити свою долю.

— А з чого ви взяли, що вони вбиті? — запитав Коваль.

— Приснилося йому, певно. Сон віщий бачив, так? — підвів голову від протоколу Вегер.

— Чув… Чув, що вбили їх.

— Чув, значить, — гмукнув Бублейников, який не сидів за столом, де лежали спокусливі аркуші паперу, а стояв, притулившись спиною до одвірка, і гидливо розглядав миршавого білястого хлопця у брудних, витертих джинсах і давно не праній футболці. — Коли чув? Самсонов трохи повернувся до нього, неприродно зігнувшись, наче чекав згори удару.

— Тоді ж… Ну, вранці. На другий день після того…

— Після чого? — спитав Коваль. Самсонов знову повернувся до підполковника:

— Ну, після того, як їх убили!

— А виїхали чому раптово, якщо ні в чому не винні? Чого втекли так далеко, немов ховалися від людей?

— Того й поїхали… Я не хотів — Довгий звелів. Сказав, на нас можуть подумати. От і поїхали, — з готовністю відповів хлопець.

— Дивно виходить, Самсонов: чого це саме на вас? Чому не на інших, не на нас от із капітаном, наприклад, ні на когось іще?

— Не знаю, — буркнув хлопець. — Я правду кажу.

Бублейников глузливо смикнув бровою.

— Твоєю правдою світ перейдеш, але потім у воді решетом зірки ловитимеш.

Самсонов наморщив білошкірий замурзаний лобик, намагаючись втямити слова майора.

— То все ж, чого так поспіхом? — строго спитав Коваль.

— Довгий уже сидів двічі. От і злякався.

— Але ви, Самсонов, не судимі. Чого ви злякалися? Чому поїхали разом із Кравцівим?

Хлопець тільки зітхнув.

— І чому тоді інші, теж раніше судимі, не втекли звідси?

Самсонов знизав плечима. Запала довга пауза.

— Чого ти дурником прикидаєшся! — не витримавши, скипів Бублейников. — Відповідай, коли питають. Он уже й шапка на тобі горить!

Хлопець мимовільно торкнувся своєї розпатланої голови.

— Дружок твій усе розповів, — сказав капітан Вегер, тримаючи ручку, націлену в груди Клоуна, — признався, що ходили ви до вдови Іллеш… Бачиш, розумніший від тебе.

Самсонов зацьковано оглянув офіцерів, здавалось, він зараз запищить, як заєць, загнаний мисливцями у кут.

— Ми хотіли переждати, поки знайдуть убивцю… Я не вбивав… — жалісно промимрив він. — Боялися, що засудять…

— Ти не вбивав? — швидко спитав Бублейников. — Гаразд. А хто? Кравців?

Хлопець похитав головою.

— З вами іще хтось був? Третій? — спитав Коваль.

— Ні.

— То хто ж убив? Святий дух?

— Не знаю.

На Самсонова жаль було дивитися, такий жалюгідний вигляд він мав.

— Ну що ж, почнемо спочатку, — спокійним тоном зауважив Коваль. — Розкажіть про ту ніч, на шістнадцяте, все по порядку… Хочете закурити? — помітив жадібний погляд Клоуна, який той кинув на запалену цигарку.

— Якщо можна…

Коваль простяг пачку «Біломору».

— Ну, були там, у дворі вдови, — зітхнув Самсонов, беручи цигарку. — То що з цього?.. Заходили…

— Вдень? Через хвіртку?

— Ні, — опустив голову хлопець. — Через паркан. Уночі.

— Чого ж пішли вночі та ще й через паркан?

Самсонов схилив голову так, що нечесаний чуб затулив обличчя.

— Не ховай виду, — сказав Бублейников, — як не маєш стиду!

— Дозвольте, я викурю цигарку, — випростався блідий хлопець. — Я вас прошу, — благально поглянув на Коваля, зрозумівши, що саме він тут старший. — Я вам усе скажу, тільки нехай вони, — боязко поглянув на Бублейникова, — мене не перебивають.

— Куріть, куріть, — дозволив Коваль.

Поки Самсонов жадібно ковтав дим, а капітан Вегер переглядав списані аркуші протоколу, Бублейников кудись вийшов, демонстративно залишивши двері напіввідчиненими, щоб протяг розвіяв цигарковий дим.

— А тепер, — сказав Коваль, коли майор повернувся, — закінчуйте, Самсонов, курити. Бо вже «фабрика» горить… Так чого ви пішли вночі до Іллеш?

— Я не вбивав, — ще раз повторив хлопець. — Чесно. Можете мені вірити. — Він черкнув нігтем великого пальця по вишкірених зубах, що мало означати за його поняттями клятву. — І Довгий теж не вбивав. Ми хотіли зайти, а там уже хтось був. У домі… Ну, ми й кинулися назад. Більше нічого. Вранці, чуємо, вбивство. Злякалися, що на нас подумають, вирішили виїхати… Перечекати…

— А чого ви ходили до Іллеш? Чого?! — знову не витримав Бублейников, що тепер сидів обіч стола. — З вами нелюдську терплячку треба мати!

— Таки треба, — неголосно зауважив Коваль.

— Гаразд, скажу, — зітхнув хлопець. — Хотіли потрусити вдову.

— Отак би давно, Самсонов, — полегшено відкинувся на стільці Бублейников. — Значить, признаєтесь, що пішли грабувати…

— Але ми нічого не зробили. Навіть у хату