Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Що ж, цього самого вечора було гірше, ніж будь-коли давніше. Було ще не дуже пізно, але від утоми я вже пішов до ліжка і сподівався заснути. Та потім я підскочив, неначе до мене хтось доторкнувся. Одразу по цьому все й почалося. Десь щось стрибало, котилося, бігло, хиталось і грюкало. Тупіт був страхітливим. Тим часом знизу, на поверх нижче, хтось виразно і зло постукав у стелю. Тож гармидер заважав і новому пожильцеві. Таж ось: певне, це його двері. Я був такий уважний, що гадав, ніби чую його двері, хоча він відчиняв їх напрочуд обережно. Мені здалося, ніби він наближається. Він, безперечно, хотів знати, в якій кімнаті це діється. Дивувала лише його справді перебільшена обережність. Адже він міг помітити, що про спокій у цьому домі не дбають. Чому тільки він в усьому світі стишує свій крок? Якусь мить я вважав, ніби він стоїть під моїми дверима, а потім почув, і тут не було жодного сумніву, що він зайшов у сусідню кімнату. Він зайшов туди без вагань.

А тепер (атож, як мені описати це?) стало тихо. Тихо, як тоді, коли припиняється біль. Настала дивна відчутна, лоскотлива тиша, немов гоїться рана. Я міг би одразу заснути — зітхнути і заснути. Проте мій подив не давав мені спати. За стіною хтось розмовляв, але й ці звуки належали тиші. Таку тишу треба почути, охарактеризувати її неможливо. Та й на вулиці все було немов заспокоєне. Я сів на ліжку й прислухався: тихо, як у селі. Господи, подумав я, таж тут його мати. Вона сидить коло свічки, промовляє до нього, можливо, він схилив голову на її плече. Вона немов укладає його спати. Тепер я збагнув, чому коридором ступали так тихо. Ох, це вона. Істота, перед якою двері відчиняються зовсім по-іншому, ніж перед нами. Що ж, тепер можна спати.

Свого сусіду я невдовзі майже забув. Я розумію, що аж ніяк не переймався щирою участю до нього. Тільки інколи, піднімаючись, я запитував унизу, чи немає новин про нього і які вони. І радів, коли були добрі. Але я перебільшую. Я, власне, не мав потреби знати про те. А якщо інколи я відчував раптовий потяг зайти до сусідньої кімнати, це бажання не мало нічого спільного з ним. Від моєї кімнати до сусідньої лише один крок, і кімната не замкнена. Мені, власне, було б цікаво, яка та кімната. Адже можна дуже легко уявити собі будь-яку кімнату, і це уявлення досить часто більш-менш відповідає дійсності. Тільки кімната поряд із твоєю завжди цілком інша, ніж ти гадаєш.

Я кажу собі, що саме ця обставина й приваблює мене. Але ж я добре знаю, що там чекає на мене певний металевий предмет. Мабуть, справді покришка від бляшанки, хоча, звичайно, я можу помилятися. Це не тривожить мене. Просто я схильний звалювати все на покришку від бляшанки. Навряд чи він забрав її з собою. А можливо, в кімнаті прибрали і знову, як і годиться, накрили бляшанку покришкою. І тепер вони обидві формують разом уявлення про бляшанку, круглу бляшанку, — виразне, просте й дуже відоме уявлення. Мені здається, ніби я пригадую, що вони стоять на каміні — обидві речі, які складають бляшанку. Атож, і стоять навіть перед дзеркалом, тож позаду постає ще одна бляшанка, оманливо подібна до справжньої, уявна. Бляшанка, якій ми не надаємо ніякого значення, але за яку, наприклад, могла б схопитися мавпа. Точніше, навіть дві мавпи могли б схопитися за неї, бо й мавпа подвоїлася б, тільки-но дійшовши до камінної полиці. Що ж, саме покришка від цієї бляшанки й дошкуляла мені.

Отож дійдімо згоди: це покришка від бляшанки, цілої бляшанки, край якої вигнутий так само, як і край покришки, тож покришка не повинна мати ніяких інших бажань, крім бажання опинитися на своїй бляшанці, і це буде всім, що здатна уявити собі покришка: неперевершеним задоволенням, справдженням усіх її бажань. Це ж просто ідеальний стан: бути приставленою терпляче та лагідно, рівномірно спочивати на круглому валику й відчувати в собі виступ круглого краю — пружний і не менш гострий, ніж твій власний край, коли ти лежиш сама. Ох, але як мало покришок уміють цінувати це! Тут ми з очевидністю бачимо, як спантеличує речі їхнє спілкування з людьми. Адже люди — якщо можна побіжно порівняти їх із бляшаними покришками — сидять на своїх місцях украй неохоче й криво. Почасти тому, що, кваплячись, займають не своє місце, почасти тому, що сідають абияк і ремствують, а почасти тому, що краї, які мають збігатися, зігнуті, і то кожен по-своєму. Отже, скажімо цілком відверто: вони, власне, лише прагнуть при першій-ліпшій нагоді зіскочити, покотитися й деренчати. Бо інакше звідки беруться всі так звані розваги й галас, що їх вони породжують?

Речі бачать це вже кілька століть. Не дивно, що вони занапащені, коли відступають від своєї природної спокійної мети і хочуть так скористатися життям, як користуються ним навколо них, — вони ж бачать. Речі намагаються уникнути своїх застосувань, стають знеохочені та недбалі, і люди вже й не дивуються, заскочивши їх на якійсь гидоті. Адже вони дуже добре знають про це по собі. Люди дратуються, бо вони сильніші, бо, на їхню думку, вони мають більше право на мінливість, бо вважають, що їх мавпують, проте потурають речам не менше, ніж потурають собі. Та коли хто-небудь, скажімо, якийсь самітник, зосереджується і прагне день у день покладатися тільки на себе, він одразу породжує спротив, зневагу, ненависть розбещених речей, які зі своїм нечистим сумлінням уже не можуть терпіти, коли щось не подається й прагне власного сенсу. Вони гуртуються, щоб заважати йому, лякати його, зводити на манівці, і впевнені, що здатні на таке. І тоді, підморгуючи одна одній, вони пропонують спокуси, які виростають до безмірності, і скеровують геть усе і навіть самого Бога проти самітника, що, напевне, вистоїть: проти святого.

Як я розумію тепер дивовижні картини, на яких речі обмеженого і регулярного вжитку веселяться, тішаться