Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Нарешті, 26 лютого, спокусившись подарунками і зрозумівши, що їм не загрожує розплата за вчинене, тубільці вказали помічнику капітана Жаконо місце катастрофи.

Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів під водою, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні і свинцеві чушки баласту, що покрилися уже вапняними відкладеннями. Шлюпка і китобійне судно з «Астролябії» попливли до цього місця і на превелику силу підняли з дна якір, вагою тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і дві мідні каменеметальні мортири.

Дюмон Д’юрвіль, розпитавши тубільців, довідався, що Лаперуз, котрий втратив обидва кораблі, що розбилися об рифовий бар’єр острова, побудував із уламків невелике суденце і пустився в плавання, щоб знову потерпіти аварію… Де? Цього ніхто не знав.

Командир «Астролябії» спорудив під верховіттям мангрів пам’ятник відважному мореплавцю і його супутникам. Це була проста чотиригранна піраміда на кораловому п’єдесталі. Ні шматочка металу, на який так ласі тубільці, не пішло на цей пам’ятник!

Дюмон Д’юрвіль хотів відразу знятися з якоря. Але команда «Астролябії» була виснажена лихоманкою, що лютувала в цих місцях, та й сам він був хворий. Він зміг пуститися в зворотний шлях тільки 17 березня.

Тим часом французький уряд, думаючи, що Дюмон Д’юрвіль не знає про відкриття Ділона, послав на Ванікоро корвет «Байонез», під командою Легоарана де Тромлена, що стояв тоді коло західного берега Америки. «Байонез» кинув якір коло берегів Ванікоро кілька місяців перегодом після відплиття «Астролябії». Ніяких нових документів не було знайдено, але з’ясувалося, що дикуни не чіпали пам’ятника Лаперузу.

От усе, що я міг сповістити капітану Немо.

— Отже, — сказав він, — і досі невідомо, де загинуло третє судно, вибудоване потерпілими аварію корабля коло Вапікоро?

— Невідомо.

Капітан нічого не відповів, але знаком запросив мене піти за ним у салон. «Наутілус» занурився на глибину кількох метрів, і залізні стулки розсунулися.

Я кинувся до вікна, і під кораловими відкладеннями, під покривом фунгій, сифонових, альционієвих коралів, кариофілей, серед міріадів чарівних рибок, райдужниць, гліфізідонів, помферій, діакопей, жабошипів я помітив уламки, не помічені експедицією Дюмон Д’юрвіля, залізні рештки, якорі, гармати, ядра, форштевень — одне слово, рештки корабельного спорядження, що поросло водоростями та істотами, схожими на квіти.

У той час як я розглядав ці жалюгідні рештки, капітан Немр сказав мені поважно:

— Капітан Лаперуз вийшов у плавання сьомого грудня тисяча сімсот вісімдесят п’ятого року на корветах «Бусоль» і «Астролябія». Спершу він базувався на Ботані-Бей, потім відвідав архіпелаг Товариство, Нову Каледонію, направився до Санта-Крусу і кинув якір коло Намука, одного з островів Гавайської групи. Нарешті, корвети Лаперуза підійшли до рифових бар’єрів, що оточують острів Ванікоро, у ту пору ще невідомого мореплавцям. «Бутсоль», котрий ішов попереду, наштовхнувся на рифи біля південного берега. «Астролябія» поспішила до нього на допомогу і теж наскочила на риф. Перший корвет затонув майже миттєво. Другий, дцо сів на мілину під вітром, тримався ще кілька днів. Тубільці досить зичливо зустріли потерпілих аварію корабля. Лаперуз облаштувався на острові і почав будувати невелике судно із залишків двох корветів. Кілька матросів побажали залишитися на Ваиікоро. Решта, виснажені хворобами, ослаблі, відпливли з Лаперузом у напрямку Соломонових островів і загинули усі до одного коло західного берета головного острова групи, між мисами Розчарування і Задоволення!

— Але як ви про це довідалися? — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої аварії корабля!

І капітан Немо показав мені бляшану скриньку з французьким гербом на кришці, заіржавілу в солопій морській воді. Він розкрив її, і я побачив сувій пожовклих паперів, але все-таки текст можна було прочитати.

Це була інструкція морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними позначками Людовика XVI на полях!

— От смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він спочиває в кораловій могилі. Що може бути спокійніше цієї могили? Дай Боже, щоб моїх товаришів і мене спіткала така ж доля!

У ніч з 27 на 28 грудня ми залишили Ванікоро. «Наутілус» узяв курс на південний захід і, розвинувши велику швидкість, за три дні пройшов сімсот п’ятдесят льє, коротше, відстань, що відокремлює групу островів Лаперуза від південно-східного краю Нової Гвінеї.

Як тільки ми встали, уранці першого січня 1868 року, я вийшов на палубу, і тут мене зустрів Консель.

— З вашого дозволу, пане професоре, я хотів би побажати вам щастя в новому році, — сказав він.

— За чим же зупинка, Консель? Уяви, що ми в Парижі, у моєму кабінеті в Ботанічному саду! Але скажи, у чому ти вбачаєш щастя за нинішніх наших обставин? Чи жадаєш вирватися з полону, чи мрієш продовжити нашу підводну подорож?

— Їй-богу, не знаю, що й сказати! — відповів Консель. — Багато чудес довелось нам побачити, і, признаюся, за ці два місяці у нас не було часу нудьгувати. Останнє диво, кажуть, завжди найдивовижніше; і якщо надалі буде так тривати, я вже й не знаю, чим усе це скінчиться!