Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Разом з капітаном Немо я піднявся на палубу і очима жадібно уп’явся в обрій.

На північному сході виднілися два острови, різні за величиною, але, безсумнівно, вулканічного походження, оточені кораловим рифом приблизно до сорока миль в окружності. Ми були поблизу острова Ванікоро. Вірніше, ми були коло входу в маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4΄ південної широти і 164°32΄ східної довготи. Острів, здавалося, був суцільно покритий зеленню, починаючи від берега до гірських вершин, над якими височіла вершина Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.

«Наутілус», увійшовши через вузьку протоку усередину коралового бар’єра, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої доходила тридцяти-сорока сажнів. У тіні мангрів виднілися постаті дикунів, які з неабияким подивом стежили за нашим судном. Може, вони сприймали чорний веретеноподібний корпус «Наутілуса» за якусь китоподібну тварину, якої треба було побоюватися?

Капітан Немо запитав мене, що мені відомо про загибель Лаперуза.

— Те, що відомо усім, капітане, — відповів я.

— А чи не можете ви посвятити мене в те, що відомо всім? — не без іронії запитав капітан.

— Дуже охоче!

І я став переказувати йому зміст останніх повідомлень Дюмон Д’юрвіля.

От короткий виклад подій.

Лаперуз і його помічник, капітан де Лангль, у 1785 році були послані Людовиком XVI у кругосвітнє плавання на корветах «Бусоль» і «Астролябія» і безвісти щезли.

У 1791 році французький уряд, стривожений долею двох корветів Лаперуза, спорядив рятувальну експедицію під командою Бруні Д’аитркасто, у складі двох фрегатів «Решерш» та «Есперанс», що вийшли в плавання з Бреста 28 вересня.

Два місяці згодом стало відомо зі свідчень якогось Боуена, капітана корабля «Албермель», що уламки якихось суден були помічені коло берегів Нової Джорджії. Але Д’антркасто, не знаючи про це повідомлення, — треба сказати, досить сумнівне, — тримав свій шлях до островів Адміралтейства, що у рапорті капітана Гунтера вказувалися як місце аварії корабля корветів Лаперуза.

Пошуки Д’антркасто були безуспішні. Корвети рятувальної експедиції пройшли повз Ванікоро, не зупиняючись, і плавання для них закінчилося трагічно, бо експедиція коштувала життя самому Д’антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з команди корветів.

Першим на безсумнівні сліди загибелі кораблів Лаперуза напав старий морський вовк, капітан Ділон, що чудово знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель «Святий Патрік» проходив повз острів Тікопіа, що належить до Ново-Гебридскої групи. Там якийсь тубілець, що приплив до корабля в пірозі, продав капітану срібний ефес шпаги, на якому збереглися сліди якогось напису. Той же тубілець розповів Ділопу, що шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців з екіпажу кораблів, які розбилися об рифи поблизу цього острова.

Ділон збагнув, що мова йде про корвети Лаперуза, зникнення яких хвилювало увесь світ. Він вирішив йти до Ванікоро, де, за словами тубільця, збереглися ще сліди аварії корабля. Але вітри і течії не дозволили Ділону здійснити його намір.

Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство й Ост-Індську компанію, і в його розпорядження був наданий корабель, що також одержав назву «Решерш». 23 січня 1827 року, супроводжуваний французьким представником, Ділон відплив з Калькутти.

Після кількаразових зупинок у різних пунктах Тихого океану 7 липня 1827 року корабель «Решерш» кинув, нарешті, якір у тій самій гавані Вану, де зараз стояв «Наутілус».

Ділон знайшов тут безліч залишків аварії корабля: якорі, інструменти, блокові стропи, каменемети, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзовий дзвін із написом: «Відлитий Базеном», із клеймом ливарні Брестського арсеналу і датою «1785». Не залишалося ані найменшого сумніву!

Ділон, продовжуючи пошуки доказів, пробув на місці катастрофи до жовтня місяця. Потім він підняв якір і через Нову Зеландію пішов до Калькутти. 7 квітня 1828 року він повернувся у Францію і був милостиво прийнятий Карлом X.

У той же самий час Дюмон Д’юрвіль, нічого не знаючи про відкриття Ділона, продовжував пошуки слідів аварії корабля в зовсім іншому напрямку. Зі слів одного китобоя йому стало відомо, що в дикунів Луїзіани і Нової Каледонії бачили медаль і хрест св. Людовика.

Дюмон Д’юрвіль, командир «Астролябії», вийшов у море і через два місяці після того, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якір у Гобарт-Тоупа. Тут він довідався про наслідки пошуків Ділона і крім того ознайомився зі свідченнями якогось Джемса Гоббса, помічника капітана «Юніона» з Калькутти, що твердив, буцімто приставши до острова, який лежить під 8°18΄ південної широти і 156°30΄ східної довготи, він нібито бачив у тубільців залізні бруси і шматки червоної тканини.

Дюмон Д’юрвіль, збентежений цими суперечливими свідченнями і не знаючи, чи можна їм вірити, зважився все-таки йти слідами Ділона.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» підійшов до острова Тікопіа. Узявши на борт лоцманом і перекладачем колишнього матроса, що обжився на цьому острові, судно взяло курс на Ванікоро. Підійшовши до острова 12 лютого, «Астролябія», лавіруючи між його кораловими рифами, тільки 20 лютого, переборовши рифові бар’єри, ввійшла в гавань Вану.

Двадцять третього лютого матроси «Астролябії», повернувшись з обстеження острова, принесли кілька малоцінних уламків. Тубільці відмовилися показати їм місце катастрофи, буцімто не зрозумівши їх. Поводження тубільців було підозрілим і наводило на думку, що вони погано обійшлися з потерпілими аварію корабля. Вони начебто боялися, що Дюмон Д’юрвіль з’явився помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.