Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Одного дня, невдовзі після того, як Діка посадили в міську в’язницю, Джейн забирає маленьку Нелл із дитсадка і везе на день народження до її подружки. Відтак сама Джейн їде додому, наперед тішачись кількома годинами незвичних тиші та спокою. Може, думає вона, подрімаю. Хоч вона й молода робітниця, а проте живе в будинку — ситуація цього вимагає. Звідки в неї цей будинок і чому вона посеред дня не на роботі — речі, які вам розкаже історія і які гарно вплетуться в сюжет, якщо придумаєте хороші причини (може, будинок належить її батькам; може, її попросили пожити там друзі, доки їх не буде; може, щось зовсім інше).
Заходячи всередину, вона відчуває якийсь укол тривоги ледь під поверхнею свідомості, щось таке, від чого їй не по собі. Вона не може вловити, що саме не так, і каже собі, що це просто нерви, відгомін п’яти років у пеклі з містером Конгеніальністю. Що ж іще це може бути? Дік же під замком.
Перш ніж лягти подрімати, Джейн вирішує випити чашку трав’яного чаю та подивитися новини. (Можна використати той чайник з окропом пізніше? Можливо, можливо.) Головний сюжет «Новин о п’ятнадцятій» шокує: сьогодні вранці троє чоловіків утекли з міської в’язниці й убили в процесі охоронця. Двох із них упіймали майже зразу, але третій досі на свободі. Цих в’язнів не ідентифікували на ім’я (принаймні не в цьому випуску), але Джейн, яка сидить у своєму порожньому будинку (чию наявність ви вже правдоподібно пояснили), знає без тіні сумніву, що одним із них був Дік. Знає, бо нарешті ідентифікувала цей укол тривоги, який відчула в передпокої. Це був слабкий, майже зниклий запах лосьйону для волосся «Віталіс». Лосьйону, яким користується Дік. Джейн не може встати з крісла, її м’язи обм’якли від страху. Вона чує звуки кроків Діка, який починає спускатися сходами, і думає: «Тільки Дік може не забути користуватися своїм лосьйоном, навіть у тюрмі». Вона мусить устати, мусить тікати, але не здатна поворухнутися…
Хороша історія, правда? Я теж так вважаю, хоч вона й не зовсім унікальна. Як я вже примічав, ми читаємо в газетах, що ЧОЛОВІК ПОБИВ (чи УБИВ) СВОЮ КОЛИШНЮ ДРУЖИНУ, кожні два тижні, це сумна, але правда. Чого я від вас хочу в цій вправі, то це щоб ви змінили статі антагоніста і протагоніста перед початком проробляння ситуації у своїй оповіді, іншими словами, зробіть колишню дружину переслідувачкою (може, вона втекла з психіатричної лікарні, а не з міської тюрми), а чоловіка — жертвою. Оповідайте, не плануючи сюжету, хай вас несуть ситуація і ця несподівана інверсія. Передрікаю, що все вийде як по маслу… за обов’язкової умови бути чесним у тому, як ваші герої говорять і поводяться. Чесність компенсує багато стилістичних огріхів, як показують праці авторів дерев’яної прози Теодора Драйзера та Айн Ренд, а от брехня — це велика й невиправна помилка. Брехуни процвітають, це без питань, але лише на великих просторах, і ніколи — власне в джунглях написання, де ви підступаєте до цілі по одному слову за раз. Якщо, будучи там, почнете брехати про те, що знаєте і відчуваєте, вас спіткає цілковитий крах.
Коли закінчите вправу, напишіть на www.stephenking.com і розкажіть мені, як усе вийшло. Не обіцяю відповісти всім, але можу пообіцяти, що прочитаю з великим інтересом принаймні частину ваших пригод. Мені цікаво дізнатися, яку ж скам’янілість ви розкопаєте і наскільки неушкодженою зможете видобути її з землі.
6Опис — ось що робить читача сенсорним учасником історії. Написання гарних описів — набута навичка й одна з головних причин, чому у вас нічого не вийде, якщо не будете багато читати й писати. Це, бачте, не просто питання «як?»; це також питання «скільки?». Читання допоможе відповісти, скільки, а стоси списаного паперу дадуть відповідь, як. Навчитися можна лише на практиці.
Опис починається з візуалізації того, що ви хочете, аби читач пережив. Закінчується з перетворення побаченого у вашій уяві в слова на сторінці. Як я вже сказав, ми всі чули від кого-небудь: «Ох, це було так класно (так страшно/дивно/смішно)… не можу описати!» Якщо хочете стати успішним письменником, ви мусите могти описати, щоб вашого читача аж пощипувало від упізнавання. Якщо вам вдасться такого досягти, то старання окупляться сторицею. Якщо ж не вдасться, то назбираєте колекцію листів-відмов і, як варіант, подумаєте над кар’єрою в дивовижному світі телефонного маркетингу.
Скупий опис змушує читача почуватися спантеличеним і короткозорим. Надмірний опис завалює його подробицями та образами. Штука в тому, щоб знайти щасливу середину. Також важливо знати, що описувати, а що можна випустити на користь головного — історії.
Я не фанат письма, в якому вичерпно описуються фізичні характеристики учасників історії та їхній одяг (перелік елементів гардеробу особливо дратує; якщо мені захочеться почитати описи одягу, я завжди можу взяти каталог «J.Crew»[224]). Не пригадаю багато випадків, коли я відчував, що мушу описати, які на вигляд люди в моїй оповідці, — краще дозволити читачеві наділити їх обличчями, статурами та одягом. Якщо я скажу вам, що Керрі Вайт — шкільна вигнанка з поганою шкірою обличчя та гардеробом жертви моди, то, гадаю, ви зробите все інше, правда? Мені не треба розписувати прищик за прищиком і спідницю за спідницею. Зрештою, всі ми пам’ятаємо одного чи більше шкільного лузера. Якщо я опишу свого, це закреслить вашого, і я втрачу краплю нашого з вами порозуміння, яке намагаюся встановити. Опис починається в уяві автора, а закінчуватися має в уяві читача. У цій ситуації письменник у значно вигіднішій ситуації, ніж кіновиробник, який майже завжди приречений показати забагато…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.