Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Я довго не міг нічого зрозуміти. Навіть подумав, чи не черговий це знову коник?.. Ліг на ліжку, почав переглядати свої записки. Цікаво — два місяці не бачив. А хотілось нові враження й думки записати. Вже три роки так роблю… Сторінка за сторінкою — помітив, наче випало щось. Недбало підняв: записка якась…

«Льолю! Я йду — мені дуже ніколи. На кухні вмивальник і рушник на гвіздочку. Ключа лишіть господині… Владя».

…А, так-так!.. Прокинувсь я тоді — спала вона. Спокійно так, і усмішка грала на лиці. Постояв хвилинку над нею — жаль стало будити. Прикрив ще шинелею, пішов…

Та записка була не одна. З книжки виглядала й друга.

Хутко пробіг по ній очима:

«Добрий мій Владю!.. Сердечне спасибі. За все, за все… Колись, мо, віддячу. Ще взяла у вас книжку… Власно, не одну, а дві — Тургенєва й Купріна. За тиждень віддам.

З щирою повагою, Льоля».

Переглянув усю книжку — більш нічого. Ще раз перечитав обидві записки і так сидів нерухомо…

На другий день, звичайно, одержав від Ніни листа. Я ждав цього. Писала:

«Противний, нікчемний хлопчина!..

Як я Вас тепер ненавиджу! Ви хам, мужик, остання скотина!.. Як Ви могли, як Ви могли?.. Ви обезчестили моє чесне ім’я… Ви вдерлись у мою душу брудними чоботищами… Ви!.. Ви!..

Ах, бідна, нещасна я женщина!.. Як я впіймалася на Ваш гачок? Як я?.. Боже!.. Я не переживу такого безчестя!..

Та тільки ні!.. Двері до мого серця для Вас назавше зачинені… Таким скотам кришка!

Не Ваша Н…»

По двох тижнях мене зі шпиталю виписали. Була глупа осінь. Віяв пронизливий східний вітер. Я не йшов, а біг по вулицях. Холод кусався, та ще так хотілося швидше, швидше… До братви, до роботи. Занудився дуже…

Забіг по дорозі на кватиру. Господар зустрів, як рідного сина. Радий такий, радий… І ласкаво нагадав про гроші, що три місяці я не платив. Окинув очима кімнату, свою хорошу, любу кімнату. Така, як була, — наче вчора тільки в ній ночував. Одне трохи незвичайно — прибрано було. Ліжко застелене, книжки поскладені. Ніколи в ній так не бувало.

Тільки подивився й подався на аеродром. З аеродрому — в штаб. Скрізь хотілось побути. Всіх побачити. Так до самого вечора, а тоді з братвою до міста. Братва покроплювала моє прибуття.

Другого дня, прибираючи на столі, помітив я, що немає однієї моєї фотографії. Може, і не помітив би, коли це так упало в очі. Вона завжди стояла в мене на столі. То була дорога згадка про мою першу любов із написом на звороті: «А молодість не вернеться, не вернеться вона… Зіна». Я перекидав усі книжки, всю кімнату облазив — не було.

Де б же вона поділась? Хіба взяв хто?..

Раптом мені спало на думку, що це Льоля її взяла, тоді вкупі з книжками. Ну, взяла — і хай. На згадку буде дівчині… Коли ж за цією думкою виникла й нова:

«А чи не "взяла” вона ще чого часом?..»

Хутко відчиняю шухлядки в столі — все на місці. Навіть грошей тринадцять карбованців цілі. Кинувсь до одягу — як висів тоді на вішалці, так і висить. Заглянув у корзину… не було мавзера.

Значить, вона!.. Ну, якому чортові з моїх товаришів він потрібний? Нагукав на господаря:

— Хто був за цей час у моїй кімнаті?

— Та хто ж… Ото дівчина, що ви й самі знаєте. Потім заходила якась дамочка… З запискою вашою.

— І більше ніхто?

— Більш ніхто…

Кипів і лютував, як звір. Здавалось: попадись Льоля в ту хвилину — на шматки б розірвав. Наваживсь нарешті знайти її і поквитатись.

Як смеркло, я вже ходив по Садовій і шукав її. Заходив майже в усі ресторани, пивні. Зазирав майже кожній женщині в обличчя і не знаходив. Зустрічав там, кого й не думав зустрічати, навіть режисера з нашого українського гуртка. А Льолі не було. Надумав у якоїсь повії запитатися, але не насмів. Нарешті за північ