Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Пройшов до дверей кімнати, зупинився:

— А може б, ви замінили?.. Може…

— Добре… Тоді кого хочете цілуйте!..

— Отак би й давно… З радістю!..

Я хутко підбіг до неї і дзвінко цмокнув губами… в самовар (коло неї стояв). Визвірилась раптом вона і як крикне:

— Дурень!..

І побігла в другу кімнату…

…А то були раз у театрі. Квитки купила вона. І куди ж?.. На галерку, в самий куток. Під час дії, коли було темно, тулилась до мене. Руками нишпорила в мене по кишенях і легенько лоскотала. Намацавши в мене браунінга, тихо на вухо спитала:

— Чуєте, Владю?..

— Що, Ніно Сергіївно?..

— Скажіть, коли б я попрохала у вас револьвера, ви б дали мені?

— Навіщо, Ніно Сергіївно?..

— Говоріть, дали б?..

— Дивлячись навіщо…

— Ну, наприклад, щоб поквитатися з життям?..

— Що ви, Ніно Сергіївно?!.

— Та-та-та!.. Ша! Не думайте, що я така вже дурна.

А на третій дії знову:

— Слухайте!.. Уявіть собі таку картину: Федя полетів і не повернувся. Аварія сталася… З-під хмар і к чорту в землю. Що б мені лишилось тоді робити?.. Чуєте, Владю?…

— Цього не трапиться, Ніно Сергіївно… З таким літуном, як ваш чоловік, ніколи…

— Ну, уявіть собі, що сталося!..

— Добре, уявляю, і все-таки б не дав.

— Чому?..

— А тому, що я людина військова і…

— І-і-і… Заіікав…

…Виходили з театру окремо — розсердилась.

А в шпиталі одержав від неї листа. Писала:

«Владю, любий, дорогий!..

Я й досі не можу опам'ятатись. Як це сталось? Який жах!.. Я тиждень цілий ходила, як чмаленна. Не знаходила собі місця, не їла, спати не могла. А ночами снишся… І тоді тільки забуваюсь, тоді живу. І вчора приснився: приходиш ти до мене ніби… Не тепер, а колись. У нас великий будинок над ставом. Місячна ніч… А ми вдвох на веранді. Розкішна така, диким виноградом заросла… Ти сидиш у білому кріслі, а я в тебе на колінах. І ти не в гімнастерці, а в усьому білому-білому… Я так тиснусь, тиснусь до тебе. Застигли раптом у палких обіймах. Я вп'ялась губами тобі в устоньки… І прокинулась…

Мій чортьонок! Я чула, що тобі покращало… У неділю приїду до тебе. Тільки як би це, щоб ніхто не знав?.. Подумай, золотко, добре?.. Цілую мільйон разів…

Твоя Н…»

Побачення влаштував у маленькій кімнатці-читальні. Не сподобалось воно мені: дуже вже кисле вийшло. Бідкалась вона, жалілась на прокляте життя… Без того було журно — вона ще додала. На прощання також плакала і без кінця цілувала.

Потім щоразу їздила. Двічі на тиждень. Все моє ліжко вквітчала квітками, увесь столик заставляла різними ласощами. Звик потрошку. Не тільки звик, а… не міг без неї бути. Ждав її приїзду, як якогось свята. І не питав уже більше: «Ніно Сергіївно! Що це все значить?..» Розумів без цього…

Раз попрохав я Ніну привезти мені з дому записну книжку. Розповів їй, як потрапити до мене і де вона лежить. Привезла через три дні. А сама — як хмара: хмура-хмура… І ні слова мені.

— Що з тобою, Нінусік?..

— Нічого такого… Прощай! — Повернулась і хотіла йти.

— Нінусік?!. Як тобі не соромно?

— Соромно?!. Ще мені й соромно?..

Впала головою на стіл і враз залилась