Читати книгу - "Погана"

жалюзі: он він, диснеївський принц. Я бачу, як він сидить за столом. Добре, що це не кімната для допитів: це порушило б мої плани. Камери та всі ті дзеркала, прозорі з одного боку. Він щось сьорбає з бляшанки. Синьої з жовтим. Не можу звідси розгледіти назву. Я на крок відступаю від віконця, коли він підводить погляд і бачить мене. Охоронець стукає у двері.

– Sì. Chi è?[131]

Він відчиняє двері й заходить.

– Синьйорина Найтлі, commissario.

– Grazie, – каже диснеївський принц, встаючи з-за свого столу.

Я крокую до кімнати, потім охоронець іде. Я тихо зачиняю за ним двері, повертаю ключ у замку, так, щоб ніхто не почув. Кладу ключа до кишені, потім закриваю жалюзі, щоб ніхто не міг зазирнути.

– Якось надто світло, – знизую я плечима, повернувшись обличчям до нього. – Ви сьогодні по обіді маєте неперевершений вигляд. Ви що, зачіску змінили? – Я сідаю навпроти його стільця та закидаю ноги на стіл.

Диснеївський принц хмуриться.

– То що, міс Найтлі, чи готові ви до розмови?

– Ви так мені й не сказали, як вас звати, – говорю я.

– Я – комісар Д’Аморе.

– Яке чудове прізвище, – кажу я. – А у вас є до нього гарне ім’я?

Він зітхає.

– Мене звати Алессандро.

Алессандро хмуриться. Його темно-каштановий чубчик падає на чоло. Очі диснеївського принца дивляться на мене роздратовано. У жовтій бляшанці – «Лимоната», газований безалкогольний напій від «Сан-Пеллегрино». Вона в центрі столу, але мені звідси не видно, скільки там залишилося.

– На вигляд смачно. А для мене знайдеться? – Я киваю на бляшанку.

Він закочує очі, але встає та йде до холодильника. Це такий міні-охолоджувач, один із тих, які купують для пива. Він не зводить з мене очей, відчиняючи двері. Я всміхаюся своєю найсолодшою усмішкою. Він лізе в холодильник. Щойно він повертається спиною, я кидаю дві таблетки до його бляшанки. Підіймаю та кручу нею. Напій шипить і піниться. Коли він підходить, ставлю її назад.

– Ммм, на вигляд добре, – кажу я. Він простягає мені бляшанку, і я облизую губи. – Ой. А у вас є соломинка?

Я смикаю за кільце, чується шум: «ПШШШШШШШШШШШ». Свіжий цитрусовий аромат.

Він закочує очі. Знову. Алессандро відчиняє шухляду свого столу та порпається всередині. Витягає довгу паперову соломинку, типу такої, які дають до шейків у «МакДональдсі», і кидає її мені через стіл. Я втикаю її в мою бляшанку.

– Щось іще? – каже він.

– Ні, все добре. Ви пообідали?

(Як підказує мій досвід, «Віагра» починає діяти пізніше, якщо чоловік поїв, іноді на це буває потрібно аж дев’яносто хвилин. Сподіваюся, в нього не надто напханий живіт, це була б катастрофа.)

– Ні, не обідав. Працюю в поті чола. – Він зводить брови й дивиться на мене так, ніби це я винна, що мій колишній хлопець – психопат. – Уся римська преса переслідує мене, допитуючись про арешт. Не кажучи вже про мера.

– Гей, Алессандро. Не звинувачуйте мене. Це через Ніно ви маєте лютувати. Утім, я розумію, це стрес для вас.

– Стрес? Стрес? Звичайно, в мене стрес. У мене нервовий зрив. Снайпер насмерть застрелив жінку на одній із найжвавіших площ міста. Перед довбаним Пантеоном. Серед білого дня. І він досі десь там лазить? У розпал туристичного сезону.

– Котику, тобі треба розслабитись.

Він хапає свій напій і відпиває ковток. Я впевнена, він хотів би, щоб це було щось міцніше. Цікаво, чи розчинилася віагра. Тепер я шкодую, що не дала йому три… Я дивлюсь, як його кадик підіймається й опускається, знову й знову, коли він ковтає.

– Ах, – каже він, прицмокуючи губами, і кидає бляшанку. Алюміній із цокотінням підскакує на полірованому столі.

Об заклад б’юся, це було гірко. «Лимоната» і так уже з кислинкою, а з цими підмішаними пігулками подвійної сили мала стати кислючою до сказу.

– Отже, ви з’ясували, що я в неї не стріляла. Це чудовий початок.

– Ваш пістолет не був заряджений. Ніколи не використовувався. Стріляли здалеку, – говорить він.

– Угу. Саме так я вам і казала.

Чоловіки, вони взагалі коли-небудь слухають, що їм кажуть? Усе треба повторювати по кілька разів.

Я відпиваю ковточок напою через соломинку, він ігристий, холодний, мов лід. Я посмоктую його, типу натякаючи на щось. Цікаво, чи зрозуміє він натяк.

– Звичайно, – каже він роздратованим голосом. – Ви просто безневинний свідок, що випадково опинився на місці злочину, з довбаним пістолетом у руках.

– Саме так, – кажу я. – Це збіг.

– З пістолетом, на володіння яким у вас немає дозволу.

– Я саме збиралася піти отримати його. Те, що я така нехлюйка, коли справа стосується документів, не означає, що я вбивця. Я ж вам казала, що це Ніно.

Алессандро встає, спираючись кулаками на свій блискучий стіл, плечі в нього зсутулені, лоб наморщений. Він чимось нагадує мені чудовисько з «Красуні та чудовиська», тільки в нього менше волосся на обличчі та кращі зуби. Я блимаю на нього крізь вії та закушую нижню губу. А потім іще посмоктую свою соломинку.

– І ви випадково товаришуєте з чоловіком, який, як ви стверджуєте, є винуватцем.

– Ніно – мій колишній знайомий. Я б не назвала його товаришем.

Алессандро б’є кулаком по столу. Кімнатою прокочується гуркіт.

– То… що ви ще накопали?

Це зрозуміло з виразу його обличчя: нічого.

Ха. Я від цього просто кайфую.

– Ну що ж, я знаю, хто це зробив. Ніно Бруска озброєний і небезпечний. Я купила пістолет, щоб захистити себе. Щоб захистити себе від нього. – Щось мене поколює там, унизу… Схоже, ті таблетки діють. – Повірити не можу, що ви заарештували мене. – Я роблю личко скривдженої Барбі.

– Я просто виконував свою роботу.

Я стримую крокодилячі сльози. Він простягає мені носовичка.

Алессандро хитає своєю гарною головою. Волосся в нього густе й блискуче. Цікаво, яким кондиціонером він користується. Моє волосся ніколи так не сяє. Він хапає свою бляшанку та перекидає, ковтаючи рештки напою.

– Ах, – знову каже він.

Я дивлюся, як він витирає рот рукою та жбурляє бляшанку в смітник. (Я вражена: він справді поціляє. У мене так ніколи не виходить.) Я попиваю свій ігристий напій. Добре видно, що він не знає, що й думати. Його вродливе обличчя здається спантеличеним, як у Кена, якби йому запропонували обрати між Сінді та Барбі. Він дійсно красунчик, гарний, як Джастін Трюдо[132]. У нього проти мене немає жодного компромату. Усе дуже опосередковано. І ось вона я, пропоную допомогу. І пропоную значно більше…

– Алессандро, – кажу я, схиляючись уперед. Я змушую свій голос тремтіти. – Мені страшно. Я думаю, що він міг цілити в мене, а не в ту іншу жінку…

Його очі, мов «Ферреро Роше», дивляться в мої. Схоже, він готовий погодитись.

– Якщо ви… якщо ви пообіцяєте мене убезпечити, то я допоможу вам знайти його, – кажу я. – Ми з вами в одній команді. Ми по один бік.

У моїй кицьці зароджується якесь дивне відчуття: туди справді починає приливати кров. Я раптом відчуваю, який у мене величезний, збуджений, чутливий клітор. Піхва в мене починає пульсувати. Що там робиться? Я трохи соваюся на своєму стільці. Я випила лише одну штучку, а моя вульва збільшилася вдвічі.

– Це лише мені здається чи тут дійсно спекотно? – Я знімаю шкіряну куртку