Читати книгу - "Томасина"

Однак тепер, коли він знайшов і безлюдну місцину, і спокійну хвилину, думки, як це нерідко траплялося, відмовлялися вишиковуватися в чітку систему. Натомість вони розсипалися, немов ті візерунки у калейдоскопі, без жодного зв’язку та логіки, і сцени з минувшини, сьогодення та імовірного майбутнього злилися у безладній веремії.

Мак-Дьюї витяг із кишені люльку, набив, закурив. Людина, менш зациклена на власній персоні, ніж він, після поїздки до Глен-Ардарату була б уже іншою, ніж до поїздки, і у певному сенсі вона вже ніколи не була б такою, як колись. Та Мак-Дьюї не звик розв’язувати власні проблеми за допомогою тверезих міркувань. Самоспоглядання було для нього чимсь новим, і він не знав, за що йому хапатися у першу чергу. І поки що він не міг передбачити страшної та на перший погляд нерозв’язної дилеми, що чекала на нього в майбутньому, випробувань, що готувала йому доля, отих собак, які накинуться на нього, перш ніж йому вдасться розірвати ланцюг капкана, який тримав його на місці, та притягнути те, що від нього залишиться, туди, де йому допоможуть.

У верховітті над головою почулося знайоме сердите цокання, і по стовбуру найближчого до нього дерева, короткими перебіжками, раз у раз напружено спиняючись, збігла руда білка. Тварина була голодна, вона вже зналася з людьми і вміла брати їжу з людських рук. Білка спустилася на землю, картинно сіла, обгорнувшись пухнастим хвостом, і склала чорні лапки, які склали ефектний контраст із білою плямкою, що прикрашала темно-руді груди.

Мак-Дьюї запустив ліву руку в піджачну кишеню, в якій носив за звичкою всякі ласощі для тварин (на випадок, коли треба здобути довіру чи заспокоїти надміру збудженого чотириногого), дістав звідти морквину. Білка скокнула ближче, обережно, тендітними рухами прийняла дар, рудим спалахом скочила вбік кроків на п’ять, усілася, обнюхала гостинець.

Мак-Дьюї пахнув люлькою та проказав:

— Ну що, тепер ти задоволена?

Дивитися на білку й розмовляти з нею було легше, ніж міркувати.

— Не їж так швидко, — порадив він, — інакше матимеш проблеми з травленням, підчепиш глистів або ще якихось паразитів, ваш брат до цього діла дуже схильний. А це нездорово.

Білка швидко-швидко двічі-тричі прокрутила в лапках морквинку, відкусила, пожувала і всілася так, щоб добре бачити людину, яка говорила з нею.

— Дозвольте відрекомендуватися, — почала людина. — Мене звати Ендрю Мак-Дьюї, я ветлікар за фахом. Вас це могло б зацікавити, адже ветлікарі — це лікарі, які лікують людську живність, коли та захворіє. У цих краях мене трохи недолюблюють. Крім того, я не вірю ні в Бога, ні у Вищу Силу. В мене є дочка, моя рідна дитина, моя плоть і кров, але вона зі мною не говорить, бо коли її кішка захворіла чимось схожим на менінгеальний параліч, я був змушений умертвити її, щоб звільнити тварину від зайвих страждань.

Білка на хвильку перестала гризти і звела очі, пережовуючи те, що було у защічних мішках. Морква вже майже скінчилася.

— Так, ти спитаєш, чи конче було це робити, — продовжив Мак-Дьюї, — і матимеш рацію. Останні дні я досить часто сам себе про це запитую. Невже я зважився на це лише тому, що ревнував Мері-Pya до кішки? Та й чи не схибив я з її діагнозом? Мері-Руа — це моя дочка. Друге ім’я — Руа — їй дали за колір волосся, — бо він середній між твоїм забарвленням і кольором мого волосся. Дівчинка всюди тягала з собою цю кішку і навіть на ніч брала до себе в ліжко. Я бачив, як вона заривалася лицем у її пухнастий бік і обіймала, наче живу ляльку, і мабуть, це мене найбільше дратувало. Бачиш, дівчинка росте без матері, і я намагався бути їй батьком і матір’ю. А зараз вона плаче, побивається за вмерлою кішкою і геть не озивається до мене — до рідного батька.

Білка догризла морквину, опустилася на чотири лапи і махнула хвостом. Голос цього чоловіка починав діяти їй на нерви, і вона вже міркувала, чи не чкурнути звідси.

— Зачекай, — попросив її Мак-Дьюї. — Побудь ще трохи. Приємно, коли є з ким поговорити. Дивися, я знаю, що треба, щоб ти ще трохи побула зі мною. — Він видобув з кишені другу морквину і прицмокнув. — Забудьмо про мої проблеми, поговорімо про твої.

Білка подумала, прийняла моркву й тепер, заспокоєна дружністю незнайомця разом з його щедрістю, влаштувалася зовсім близько до нього.

— Що ти робиш, як захворієш? — запитав містер Мак-Дьюї. Він тільки тепер зрозумів, що ще жодного разу в голові у нього не виникало подібних запитань, а зрозумівши, дуже здивувався. — До кого тоді йдеш? Хто тобі підказує, яку траву й яке коріння слід їсти — якась стара мудра білка чи твій інстинкт? А може, ти забиваєшся десь під кущем і помираєш, усіма забута і покинута? Ангус Педді, мій сусід і священик, який служить Богові, каже, що жодна пташка не впаде з неба так, щоб Він про це не знав. Гаразд, і що ж тоді він робить? Дивно, але я ніколи не натрапляв на мертву білку, їжака, оленя… Що з вами стається після смерті? Невже просто з’їдають хижі птахи та звірі? Де ваші могили?

Мак-Дьюї продовжував ставити запитання і сам же на них відповідав.

— Ти маєш друзів? А чи часто доводиться бути самотньою? Як там твої дітки? Між вами все гаразд, ви розумієте одне одного? Скажи, у тебе не буває так: ти дивишся на них — і бачиш, що вони вже не такі, як ти, їхні уми вже не підвладні твоїй волі, і це лягає між вами нездоланною прірвою? В такі миті тобі не здається, що серце твоє від розпуки от-от розірветься? Ти, мабуть, так само їх любиш і так само надто швидко втрачаєш їх, правда?

Під завісу своєї розмови він поцікавився у білки:

— Скажи, ти живеш повноцінним життям, наповненим любов’ю і щастям, горем та тривогами? Чи, може, ви тільки те й робите, що скачете з гілки на гілку в пошуках їжі, вимощуєте гнізда, народжуєте малят, а потім помираєте, і, мабуть, ви щасливі тим, що ви — лишень