Читати книгу - "Томасина"

— Які гроші, Лорі! Ви й так мені вже віддячили.

Раптом вона щось згадала. Піддавшись раптовому імпульсу, Лорі метнулася повз нього, вибігла в кімнату, де стояв її ткацький верстат, і повернулася з вовняним шарфом, який був пофарбований якимсь природним фарбником. Шарф був напрочуд м’який і легкий, мов повітря.

— Візьміть оце, — попросила вона. — Він… з ним вам буде тепліше… у вітряну погоду.

— Що ж, дякую за гарну річ. — Цікаво, подумав Мак-Дьюї, вона не зауважила, як зворушив його цей жест? Уже на порозі, він ще раз сказав: — Дякую, Лорі. Коли дутимуть вітри, я з радістю носитиму цей шарф. Чекайте мене завтра-післязавтра, ось тоді я й накладу пов’язку за всіма правилами.

Мак-Дьюї розвернувся і вийшов надвір, вона ж лишилась посеред кімнати і проводжала його поглядом. Ще там, у сараї, в Мак-Дьюї виникло дивовижне відчуття, ніби добрі очі Лорі дивляться вже не на нього, а видивляються щось у глибинах її душі. А коли опинився на стежці, що тягнулася через Глен, він раптом згадав, як називають її люди: Безумна Лорі.

Містер Мак-Дьюї сів у джип, залишений на узліссі, шарф поклав біля себе. Але потім наразі передумав і намотав його собі на шию. Шарф був м’який і теплий, як сама доброта. До нього знову повернувся той щемливий, аж до болю, смуток, затопив усе єство, і весь час, поки їхав додому, він не міг його збутися.

Дорогою до Інвераноха Ендрю Мак-Дьюї розмірковував про Лорі та про її Бога. Тепер, після кількох годин, проведених у Глені, йому здавалося, що й саме місто, і люди, які чекали там його повернення, перебувають в іншому світі, зовсім не схожому на той, з якого він повертався.

Невже цей украй набожний люд настільки одурманений сліпою вірою, що йому просто бракує здорового глузду, аби побачити жорстокість і примхливість свого Бога, який спочатку вергнув одне Своє створіння у капкан, тоді наслав на нього злого пса, що мало не загриз його на смерть, і лиш потому скерував його до найближчої людської оселі, де йому допомогли?

Чи не було це велетенською виставою, де випадок із борсуком важив для Лорі стільки, що аж ніяк не можна було обійтися без випадкової появи вишколеного в Едінбурзі ветеринара з його украй доречними хірургічними талантами? Ну, а те, що цей самий хірург їде сюди, щоб висказати все, що він думає про напівбожевільну особу, яка встромляє свого носа до чужого проса і відбиває в нього клієнтів, — це, напевне, дотепний божественний жарт. Лорі, проста душа, так і не збагнула справжньої мети його приїзду. Вона сказала тільки, що ветлікаря до неї послало саме провидіння.

Якусь мить Мак-Дьюї розважав себе думкою, чи не податися після всього, що сталося, до свого друга Ангуса Педді, та, подумавши трохи, він вирішив цього не робити. Між ним і маленьким священиком установилися найтепліші, найприязніші стосунки, йому подобалося сперечатися з Педді, але ж Мак-Дьюї і любив його й нізащо не дозволив би собі святкувати перемогу над Педді, загнавши його в глухий кут чи якось принизивши.

А ще була в нього підозра, що Педді, опинившись у скрутному становищі, просто сховається за стіною богослов’я. Мовляв, шляхи Господні невідомі, в канві земних подій годі розібрати Його цілі та наміри, крім того, не забуваймо, що Він аж ніяк не підзвітний людині. Якщо з Його волі десять мільйонів китайців потерпають від голоду, чи росіяни нищать патріотів у сусідній країні, або ж дикий звір у лісі терпить муки, то це робиться з намірами, збагнути і осягнути які можна лиш значно пізніше, адже Бог є Бог, Він не стане втаємничувати простих смертних у Свої божественні задуми. І ще Мак-Дьюї подумав, що є, напевне, неприємна схожість — можливо, цілком випадкова, — між діяннями Всевишнього та Молоха.[32]

І поміж тим усім — вона, Лорі.

Ця жінка була трохи не від світу сього, це ясно як день. її життя, її поведінка жодним чином не збігалися з уявленням про те, як має жити і поводитись нормальна жінка, і все ж таки Мак-Дьюї відчував, що ключ до буття лісової затворниці є. Назва цього ключа — співчуття. І щойно він це подумав, як думки його знову повернулися до Бога, якому вона служить, піддавшись приємній, солодкій ілюзії, і те служіння — водночас чудернацьке й самовіддане до самозабуття. То чи не співчуття пов’язувало Лорі з Богом?

Припустімо, що Бог таки створив людину, нехай не за своєю подобою, а відповідно до певних уявлень про Свою любов і дух, і пустив це творіння на землю, де те мусило нести тягар свого буття. Тоді чи не повинне серце Творця, того, чий розум обіймає все і вся, краятись від жалю при вигляді того, на що зійшли Його діти? Від жалю й від розпуки. Бо ж коли Земля — це величезна космічна пробірка, мертва зірка, по якій розсипали спори життя, аби побачити, які сходи вони дадуть, то це — один з найбільших прорахунків Бога, і бідні жертви невдалого досліду викликають лише співчуття.

І чи не були віддані Йому люди, такі, як пастор Педді чи ця напівбожевільна, єдиними представниками людського племені, на яких Він покладав надію урятувати свій експеримент? Ну й, звісно, у жодній божественній книзі ви не знайдете навіть слова про одну з найбільших Його невдач — ветеринара Ендрю Мак-Дьюї. А, зрештою, він такий, який є. Доїхавши до передмістя Інвераноха, Мак-Дьюї рішуче випростався, розправив плечі та випнув бороду вперед, аби все місто знову бачило давно йому знайому колючу постать.

Але, діставшись міста, Мак-Дьюї не поїхав додому, а повернув на бічну дорогу, що бігла через смугу буйного лісу, прямуючи до маєтку Стерлінгів, проїхав трохи і зупинився на узбіччі. Вилізши з машини, сів під буком, з-під якого проглядалися солоно-блакитні води Лоха, що виблискували вдалині, і повернувся до своїх