Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Мені стало зле. Так, зникли, промайнули славні літа мого народу. Та й де цей народ, де його гордовита знать? Загублені, пригноблені, змішали вони свою кров із завойовницькою. Ці трикляті нормани! Вони тепер теж величають себе англійцями, кажуть, що земля ця така само їхня, як і наша. Аякже! Ніхто не примусить мене увірувати, що якось сакси не підведуть голови, не оголять мечів, не почнуть різати горлянки завойовникам. І тоді повториться та велика кривава ніч, коли сакси одного разу вже зуміли показати себе, напоївши мечі кров’ю пихатих данів.[37] І тоді на трон знову зійдуть нащадки старої династії, до Англії повернеться слава її.

Чомусь роздумуючи про нащадків колишніх государів, я мимоволі згадав Едгара Армстронга. Адже в його жилах теж тече кров великого Гарольда Годвінсона і він нащадок датських правителів Денло. Коли він повернувся з Палестини — яке душевне піднесення я відчув! Ось, думав я, з’явився нарешті чоловік, воїн, хрестоносець, який розбудить саксів від сплячки, згуртує їх і поведе на боротьбу з завойовниками-норманами. А насправді… Цей красунчик, цей сакс, який уже встиг онорманитися, подумував лишень, як би вислужитися перед їхнім королем. Він навіть чути не бажав, щоб нас об’єднати. Він зводив свій замок, розводив своїх коней, чванився дарованою Генріхом владою і нічим іншим не переймався. Марно Бранд і решта вимагали, щоб ми трималися його, казали, що він боронитиме наші права, захистить від норманів. Я вже зрозумів, що йому не до боротьби, і не знаю чому й далі їжджу до нього.

Безперечно, Едгар гостинний господар і непогано пригощав нас цього йоля. Звичаїв він дотримується, але тільки й того. Та він не вождь, не такий, яким був його батько Свейн, чоловік, гідний моєї пошани.

Я подивився на матір. Вона вже стара, очі вицвіли, обличчя вкрили зморшки. Але вона досі струнка, мов полум’я свічки, й манери у неї величаві. Люди переповідали, ніби Свейн Армстронг поважав і шанував її більше за інших. Сам він був одружений із боязкою жінкою, хоча й саксонською принцесою. Але це був не той шлюб, якого він потребував, і подейкували, що Свейн задивлявся на шляхетну Гунхільд. Але мати завжди була велична, її всі цінували, хоча вона й стала дружиною такого кволого та безбарвного тана, як мій батько Освін. Хай це й гріх, але я не згадую про батька з повагою, а за його життя навіть соромився його, маленького, боязкого; він постійно клопотався коло своїх овець, свиней, корів. Не дивно, що коли у Фелінзі з’являвся войовничий Свейн, я так і кидався до нього. І коли той звертав на мене увагу, в мене просто душа співала. І чому Свейн не забрав мою матір із дому, не повів за собою? Не зробив її хоча б другою дружиною, як у датців? Але ні, моя мати була надто горда й ніколи б на це не пішла. Вона глибоко впевнена, що тільки вінчана дружина може стати справжньою пані в домі.

Але що поганого в старому датському звичаї шлюбу без вінчання? Колись тани мали не одну, а дві, три датські дружини, хоча церква і противилася цьому. Але ж існує чимало причин, з яких чоловіки хочуть узяти за дружину ще одну жінку — почуття, поклик плоті, особливе ставлення. Нормани заборонили цей звичай, звели роль датської дружини до становища звичайної наложниці. Ну та нормани багато чого нав’язали нам, і чому це я повинен їм коритися? Он у мене самого три дружини — все за датським правом. Але моя мати наполягає, щоб я повінчався з котроюсь із них.

Я глянув на своїх дружин. Ось вони — всі тут. Я можу взяти на ложі будь-яку, котрої забажаю. Вони ще молоді й міцні. Двоє народили мені дітей — одна трьох дівчаток, друга міцного хлопчину Олдріха. Я б і не від того, щоб повінчатися з якоюсь, але обидві — доньки простих йоменів, а рід із Фелінга надто славетний, щоб розводити його кров простою.

Зате моя третя дружина — із шляхетної сім’ї. Колись я просто викрав її — так вона мені сподобалася. Здійнявся галас, мало до кровопролиття не дійшло, але, оскільки викрадена дівчина була не єдиною дитиною в сім’ї, справу вдалося залагодити, давши її родичам відкупну.

Може ми й порозумілися б, та лоно її виявилося порожнім, вона жодного разу не завагітніла, і поступово я втратив до неї інтерес. Навіть довідавшись, що вона плутається з одним із моїх людей, махнув на це рукою. І хоча інколи ще сплю з нею, але вінчаною дружиною і господинею Фелінга ніколи не зроблю.

Так, тільки від нас, чоловіків і господарів, залежить становище наших жінок. А ось у Едгара Армстронга хоча й досі немає дружини, всіма справами керує невістка його, Ріган. І чого він не прожене її — не спить же він із нею? А цінує, поважає її, дарма, що нормандка. Для нього все одно — що норман, що сакс. І ніхто йому не дорікає. Навпаки, моя мати приязно відгукується про нього — мовляв, Едгар добрий герефа, дав лад графству.

У чому тут справа? Адже Едгар якщо чим і переймається, то виключно своїм золотом. Хрестоносець — ха! І хоча я бачив, як він вправляється зі зброєю, але, як на мене, він все одно не воїн. Напахчується, мов жінка, голиться, чепуриться, як норман. А ще ця його вченість! Тільки щось — посилається на праці якихось писак і навіть сміє стверджувати, що сакси не завжди володіли цією землею, а прийшли такими самими завойовниками, як