Читати книгу - "Сповідь суперниці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він наче не міг стояти поряд зі мною. Відійшов, струсонув головою.
— Значить, так…
Я майже не слухала, що він говорив. Щось про те, що Ансельм дуже зухвалий і, по суті, провокує заколот. І він, Едгар, негайно пошле про це донесення до двору. Більшого він поки не може для мене зробити. Не може зі зброєю виступити проти абата й проливати кров, бо це призведе до ще більшого заколоту в Норфолку. Адже Церква має значну силу в Східній Англії і воювати з духовниками означає накликати на себе гнів короля і позбутися доброго ставлення людей, чиї молитви ще можуть стати в пригоді. Так, Едгар думав тільки про своє становище, про мир у Денло, а мої люди, а я…
— А я?
Мені здалося, що я майже прокричала це запитання, але це був лише якийсь ледь чутний звук.
Він якось дивно розглядав мене.
— Гіто… Міледі… Я обіцяю, що особисто подбаю про вас. Я не дозволю вас ображати.
Я підвелася. Все навколо пливло. Я похитнулася, і він миттю опинився поряд, підтримав мене. І знову ми були близько-близько. Він дивився на мене особливим поглядом, який палав, і від цього щось ворухнулося в мені. Сили небесні! — мене так вабило до нього! І коли він повільно й ніжно притис мене до себе, я не опиралася.
Він цілував моє волосся, очі, губи. Я почала задихатися, слабшати. Але знайшла в собі сили впертися в його груди руками, відсторонитися. Він дрижав, наче велика тварина. Мене теж бив дрож. І тоді я наважилася:
— Едгаре… А ці заручини? Їх не можна розірвати?
Він навіть відсахнувся. Кілька разів глибоко зітхнув, наче тамуючи почуття, що охопили його.
— Ні. Хай йому біс, ні!
Різким рухом відкинув волосся з чола.
— Я отримав листа від короля. Він підтверджує… Він досі хоче цього. І вона.
Я судомно зітхнула.
— Хто… Хто ваша наречена?
— Вона донька короля. Бертрада Нормандська.
Я притисла кулака до вуст і закусила кісточки пальців. Донька короля. А я… лише внучка бунтівника.
Ридання без сліз розривали мої груди. Та все ж я трималася.
— Думаю, мені слід чимшвидше піти геть, мілорде.
— Так… Слід іти.
Я більше не глянула на нього. Не пам’ятаю, як вийшла. Мені нестерпно було відчувати на собі погляд Ріган — співчутливий, сумний, але й трохи поблажливий. Вона десь знайшла моє запинало.
— Може, попоїсте перед дорогою?
— Ні, ні. Я мушу їхати.
— Що ж, тоді піду попереджу Утреда, щоб збирався.
Запитання Утреда завдавали болю. Ні, Едгар Армстронг не може одружитися зі мною. Він уже заручений, і заручений із донькою короля Генріха. Утред навіть присвиснув.
— Ну, тоді кепські наші справи. Як же буде тепер?
— Шериф Едгар пообіцяв поговорити з Ансельмом.
— Пуп Вельзевула! Що нам до його перемовин? Воістину, люди не дарма пліткують, що він продався норманам.
— Раніше ти тільки вихваляв його.
Він сплюнув, але промовчав. Я відчувала, що він раз-по-раз озирається на мене. Схоже, здогадується, що сталося між мною та Едгаром цієї ночі, але не наважується запитати.
— Бодай я пропаду, якщо служитиму ще цьому вовкові!
Ми їхали назустріч морозяному сонячному дню. На гілках дерев іскрився іній, десь далеко гавкали собаки, чулися різдвяні співи, бив дзвін. Я нічого цього не усвідомлювала. Мої надії зазнали краху, я була обдурена і збезчещена. Я відчувала лише морок і пустку всередині, а ще — пекучий сором. І де моя самовпевненість, моя наївна самовпевненість? Виходить, я нітрохи не краща за своїх диких людей у фенах.
Я примусила себе випростатися в сідлі.
Що б не трапилося, я не повинна забувати, що на мені лежить відповідальність за моїх людей. Тепер настав час усе обдумати, прийняти рішення. На Едгара я більше не розраховувала, могла покладатися виключно на себе. Знову мій розум запрацював на повну силу, я дивилася вперед.
— Їдьмо швидше, Утреде. У нас мало часу. Ми повинні підняти фени. Повинні самі постояти за себе!
Розділ 4Хорса[36]
Січень 1132 року
Я був народжений, щоб стати воїном, героєм, ватажком. А все життя животів серед дрібниць маєткового господарства. На жаль, мені не пощастило, я народився майже за двадцять років по тому, як відшуміли битви саксів за свою волю. Мені довелося жити в безрадісний мирний час.
Я нудьгував.
Після божевільних, веселих днів йоля повернувся в свій маєток Фелінг і… Одним словом, робити мені було нічого, присягаюся душею мого прародича Хорси Сакса!
Зима була якраз у розпалі. На зміну сухим різдвяним морозам прийшли крижані тумани й дощі. Поля вкрилися багнюкою, шляхи перетворились на слизькі ненадійні ковзанки. Не випадало можливості навіть розім’ятися, виїхавши з соколом на полювання. Доводилося сидіти в задимленому теплому приміщенні, пити ель та ляпати язиком.
У залі мого бургу було темно й димно. Вікна, забиті на зиму, не давали світла, через негоду довелося прикрити димовий отвір — дим чадною хмарою збирався під склепінням очеретяної стріхи. Всі мешканці маєтку зібралися біля вогню. Хто лагодив збрую, хто різьбив по дереву, жінки чесали вовну. Моя мати, шляхетна Гунхільд, сиділа на високому, схожому на трон кріслі, а перед нею на поставці лежала велика книга з округлими саксонськими літерами.
Мати голосно, співучо, читала старовинну саксонську поему «Блукач».
— Де ж той кінь, і вершник де?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.