Читати книгу - "Поза часом"

ціле селище, беззоряну ніч, ліворуч у якихось п’ятистах метрах, самотній вогник ранчо серед поля, немов у пустці: вогник підстрибує разом із хурою і зненацька зникає, коли хура влітає в чагарі — колючки шмагають їх по обличчях, стежина — ледь помітний слід, коні знаходять його краще, ніж люди, які поволі послабляють поводи; щури виють і перекидаються від кожного поштовху, коні упокорилися, але женуть так, наче їм не терпиться дістатися до ранчо, опинитися там, де вони нарешті позбудуться цієї смердоти й цього виття, де їх відпустять у ліс і вони зустрінуть там ніч, залишивши позаду те, що їх зараз переслідує, мучить, доводить до нестями.

— Ти негайно біжи за Порсеною, — каже Лосано Ярарі, — нехай швидко їх перерахує і платить, треба залагодити справу й удосвіта ушитися звідси на вантажівці.

Перший постріл, приглушений і одинокий, здається ледь не жартом; Ярара не встигає відповісти Лосано, коли тріском розколотої на тисячі скіпок сухої тростини, заглушивши виття в клітках, озивається кулеметна черга; удар у бік, і хура влітає в чагарі, гнідий ліворуч смикається, силкуючись вивільнитися, Лосано та Ярара разом зістрибують на землю, Ілла — з іншого боку, розпластавшись у лабузинні, а хура з виючими щурами проїжджає ще три метри й зупиняється; гнідий хвицається, утримуваний запрягом, рябий ірже, б’ється, не в змозі зрушити з місця.

— Тікай туди, — каже Лосано Ярарі.

— Якого дідька, — відповідає той. — Вони випередили нас, тепер уже байдуже.

Ілла підповзає до них, здіймає револьвер і вдивляється в зарості, мовби шукаючи просвіту. Вогника ранчо не видно, але вони знають, що воно неподалік, у якихось ста метрах, за чагарником. Чути голоси, один вигукує якусь команду, западає тиша, а тоді знову черга, кулі б’ють по заростях, нова черга — нижче, навмання, у цих скурвих синів куль удосталь, вони стрілятимуть, поки не набридне. Їх затуляє хура з клітками, а ще мертвий кінь і другий, що ірже та б’ється, здиблений, мов жива стіна, аж нарешті Ярара цілиться йому в голову й добиває — нещасний рябий, такий гарний, такий лагідний, — ковзнувши вздовж голоблі, він падає, притулившись до гнідого, а той ще раз по раз здригається; щури виказують їх вереском, що розбуркує ніч, тепер ніхто не заткне їм пельки, треба продиратися ліворуч, плисти гребок за гребком крізь кілкі чагарі, з рушницями поперед себе, спираючись, аби виграти ще півметра, подалі від хури, по якій зараз прицільно стріляють і де щури вищать і виють, ніби все розуміють, ніби мстяться, їх неможливо зв’язати, неможливо щура канатом, думає Ілла, ти мав рацію, шефе, щоб ти пропав із твоїми іграми, але ти мав таки рацію, трясця твоїй матері й твого Хруща, як же ти все вгадав, скурвий сину.

Скористатися тим, що чагарі рідшають, що попереду десять метрів майже чистої трави, пустка, яку можна подолати, перекочуючись боком — старий спосіб, котитися отак до пасовиська, де густа трава, а тоді вистромити раптом голову, щоб за якусь мить охопити поглядом геть усе, і знову сховатися: на ранчо горить вогник, рухаються якісь силуети, миттєвий зблиск гвинтівки, крик того, хто віддає команди, постріл у хуру, що виє та вищить. Лосано не дивиться вбік чи назад, там суцільна тиша, там Ілла та Ярара, вони мертві або й досі повзуть, як і він, у заростях, шукаючи якусь схованку, власними тілами прокладаючи собі дорогу, обпалюючи обличчя колючками — сліпі, закривавлені кроти, що тікають од щурів, бо тепер це таки щури, Лосано бачить їх, перш ніж знову зануритися в чагарі; з хури долинає дедалі нестямніше виття, однак ті, інші, щури не там, інші щури перерізали йому путь до ранчо, і хоча там досі світиться вогник, Лосано знає, що Лаури й Лауріти немає, або вони там, але це вже не Лаура та Лауріта, бо на ранчо щури, які мали вдосталь часу, щоб скоїти те, що вони скоїли, щоб тепер чекати на нього, як чекають зараз між ранчо та хурою, стріляючи кулеметними чергами, віддаючи й виконуючи команди, стріляючи так, що вже нема сенсу повзти до ранчо, а проте він долає ще один метр, ще раз перекочується, колючки впиваються в руки, він підводить голову, щоб роздивитися, щоб побачити Хруща, зрозуміти, що той, хто вигукує команди, і є Хрущ, і решта теж Хрущі, і випростатися й випустити вже марну дещицю шроту в Хруща, який різко повертається в його бік і затуляє лице руками й заточується, поцілений шротом, що вдарив його по очах, розпанахав рот; Лосано стріляє вдруге в того, хто розвертає проти нього кулемет, немічний рушничний постріл губиться в торохтінні кулеметної черги, чагарі вгинаються під тілом Лосано, який падає ницьма на колючки, що впиваються йому в лице, в розплющені очі.

Нічна школа

Про Ніто я нічого не знаю й знати не хочу. Стільки років спливло і чого тільки за ці роки не було — може, він досі там, а може, помер чи подався на чужину. Краще не думати про нього, а проте часом мені сняться тридцяті роки в БуеносАйресі, коли ми навчалися в нормальній школі [68] і, звісно, раптом напливає та ніч, коли вдвох із Ніто ми залізли до школи; опісля я мало що пам’ятаю з тих снів, але від Ніто щось-таки залишається, начеб витає в повітрі, і я докладаю зусиль, аби це забути, стерти до нової появи в новому сні, хоча нічого тут не вдієш — щоразу це повторюється, наринає, як ото зараз.

Ідея залізти вночі до ненормальної школи (ми так казали, щоб виглядало дошкульніше, і з інших, більш вагомих, міркувань) належала Ніто, і я чудово пам’ятаю, що виклав він її, коли ми пили чінзано з біттером у «Ла Перлі» на Онсе [69]. Я одразу сказав йому, що він дурний, як курка, алепоприце (так ми писали тоді, всупереч усяким правилам, либонь, через бажання помститися тій-таки школі), Ніто наполягав на своєму, мовляв,