Читати книгу - "Поза часом"

Ярара запалює сигарету, випускає дим, що оповиває йому лице. Тютюн у Калагасті кепський — через нього сльозять очі й усі кашляють.

— Ти колись бачив ще одну таку божевільну? — запитує в Ілли.

— Ні. Мабуть, вона хоче позбутися нас.

— Ідіть до дідька, — Лаура відвертається від них, намагаючись стримати сльози.

— Гроші можна роздобути, — каже Лосано. — Якщо ми вполюємо достатньо щурів.

— Якщо вполюємо.

— Це можливо, — запевняє Лосано. — Треба тільки розпочати просто сьогодні, вирушити на пошуки. Порсена розрахується з нами і дозволить скористатися вантажівкою.

— Згода, — мовить Ярара, — але від слова до діла — самі знаєте.

Лаура чекає, втупившись у губи Лосано, уникаючи глядіти в його задивлені кудись у порожнечу очі.

— Треба йти до печер, — говорить Лосано. — Не прохопившись нікому ні словом, узяти всі клітки й повантажити на хуру Гусмана. Якщо пробовкнемося, вони почнуть торочити про старого Мільяна й не пускатимуть нас, бо добре до нас ставляться. Старий того разу також нічого їм не сказав, пішов на свій страх і ризик.

— Кепський приклад, — озивається Ярара.

— Просто він пішов сам, просто йому не пощастило, просто бозна-що ще. А нас троє, і ми не старі. Ми оточимо їх у печері — а я гадаю, що там одна печера, а не кілька, — а тоді викуримо звідти. Лаура розріже нам цю коров’ячу шкуру, обмотаємо ноги вище чобіт. А з грішми подамося на північ.

— Про всяк випадок прихопимо набої, — каже Ілла Лаурі. — Якщо твій чоловік правий, щурів стане на десять кліток, а решту перестріляємо, і нехай собі тліють, трясця їхній матері.

— Мільян теж мав рушницю, — мовить Ярара. — Втім, звісно, старий і сам.

Він дістає ножа, пробує пальцем лезо, підводиться, підходить до коров’ячої шкури й починає різати її рівними смужками. Він зробить це краще за Лауру, жінки не вміють орудувати ножем.

Гнідий увесь час тягне ліворуч, рябий його стримує, і хура, залишаючи невиразний слід, рухається вздовж пасовиська просто на північ, Ярара напинає віжки й кричить на гнідого, а той, наче протестуючи, мотає головою. Вже споночіло, коли дісталися до підніжжя невисокого стрімчака, але здаля вони встигли розгледіти вхід до печери, що вирізнявся на тлі білого каменю; двоє-троє щурів учули їх і сховалися в печері, поки вони вивантажували дротяні клітки й розставляли їх півколом біля входу до печери. Мулат Ілла бере мачете й починає рубати суху траву, з хури знімають ганчір’я та керосин; Лосано наближається до печери, бачить, що може ввійти туди, якщо ледь нахилити голову. Інші кричать йому, щоб не дурів, залишався ззовні; промінь ліхтаря нишпорить по стінах, шукаючи найглибший, непролазний хід — чорний отвір аж кишить червоними цятками, що починають хаотично метушитися, вихоплені світлом.

— Що ти там робиш? — гукає Ярара. — Вилазь, дідько б тебе вхопив!

— Хрущ, — стиха промовляє Лосано до отвору, з якого на нього, мов з вирви дивляться щурячі очі. — Виходь, Хрущ, виходь, королю щурів, ось і перетнулися наші дороги, ми тут із тобою сам-на-сам, і ще Лауріта, скурвий сину.

— Лосано!

— Та йду вже, йду, — неквапно озивається Лосано, вибирає пару найближчих очей і, не відводячи від них променю світла, видобуває револьвер і стріляє. Жмут червоних іскор, і на тому все, либонь, схибив. Тепер тільки викурювати їх димом, вийти з печери й допомогти Іллі, який розкладає суху траву та ганчір’я; вітер сприятливий, Ярара підносить сірника, і всі троє чекають біля кліток; Ілла залишив прохід, аби щури могли тікати з пастки, не обсмалившись, і можна було перехоплювати їх просто перед відкритими клітками.

— І цього боялися в Калагасті? — дивується Ярара. — Либонь, старий Мільян помер через щось інше і вони його зжерли, коли він уже околів.

— Не будь таким самовпевненим, — мовить Ілла.

З печери вистрибує щур, рогач Лосано стискає йому шию, ласо здіймає в повітря й кидає в клітку; Ярара гавить наступного, а далі вони вискакують по чотирип’ять, з печери чути вищання, і мисливці насилу встигають схопити одного, а вже п’ять чи шість щурів намагаються вислизнути по-зміїному, уникнути клітки, загубитися десь на пасовиську. Хвиля щурів вихлюпується з печери червонуватим блювотинням, там, куди встромляються рогачі, виникають загати, клітки заповнюються драглистою масою, вони відчувають щурів ногами, а ті й далі лізуть, верхи одні на одних, шматуючи одні одних зубами, аби вирватися з вогню, кинутися врозтіч у темряву. Лосано, як завжди, найбільш вправний, він уже заповнив одну клітку й половину другої, Ілла неголосно скрикує й здіймає ногу, занурює чобіт у вируючу масу, щур не хоче відпускати, Ярара хапає його рогачем, накидає ласо, Ілла матюкається й глядить на смужку коров’ячої шкіри так, начеб щур досі його кусає. Наприкінці вискакують найбільші — ці навіть не схожі на щурів, важко накидати на них ласо, а тоді піднімати в повітря; ласо Ярари рветься, і щур тікає зі шматком ласо, а Лосано кричить, що це байдуже, залишилася одна клітка, він та Ілла вдвох заповнюють і зачиняють її за допомогою рогачів, захлопують засуви, підважують клітки дротяними гаками та вантажать на хуру, а коні наполохані і Ярара тримає їх за вузду, говорить до них, поки Лосано й Ілла вмощуються на козлах. Запала вже глупа ніч, і вогнище починає гаснути.

Коні чують щурів, і спершу доводиться пустити їх чвалом, вони мчать галопом, наче хочуть розтрощити хуру, Ярара змушений їх стримувати, Ілла допомагає йому, чотири руки тягнуть поводи, нарешті коні переходять з галопу на уривчастий клус, хура хилитається, колеса натрапляють на каміння та кущі, позаду щури вищать і шматують одні одних, з кліток уже тхне салом, рідким лайном, коні чують сморід, іржуть, силкуючись вивільнитися від вузди, вирватися та втекти; Лосано й собі хапається за поводи, втрьох вони потроху вирівнюють біг, вихоплюються на пагорб, бачать віддалік долину, Калагасту — три-чотири вогники на