Читати книгу - "Нескінченна історія"

Тільки він, Бастіян, міг утрутитися. Тільки він міг розімкнути це замкнуте коло подій. І він мусить це зробити, якщо не хоче і сам опинитися в цьому безко­нечному кругообігу. Йому здавалося, що ця історія вже повторю­валася тисячі разів, і тепер у ній вже не було ні «раніше», ні «піз­ніше», все ставалося нараз, одночасно. Тільки зараз він зрозумів, чому затремтіла рука Старця. Замкнуте коло вічного повторення одного і того ж було кінцем без кінця!

Бастіян не відчув, як його обличчям потекли сльози. Уже майже втрачаючи свідомість, він раптом закричав:

— Місяцівно! Я йду!

І в ту ж таки мить одночасно сталося дуже багато речей.

Шкаралупа великого яйця під дією якоїсь несамовитої сили репнула і розпалася на частини, прокотився гуркіт, ударив грім, звідкілясь здалеку налетів страшний буревій

і увірвався на горище зі сторінок книжки, що її Бастіян тримав на колінах, тож вони голосно зашелестіли. Бастіян відчув могутній порив вітру: він розвіював його волосся і дув просто в лице — так сильно, що йому аж забило дух; полум’я свічок на семираменно- му свічнику затанцювало і лягло майже плазом, а тоді другий, ще несамовитіший порив вітру вирвався з книжки і погасив усі свічки.

Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту.

XIII.

ПЕРЕЛИН, НІЧНИЙ ЛІС

- Фісяцівно, я йду! - ще раз тихо проказав Бастіян,

опинившись у цілковитій темряві. Він відчував, що з цього імені струменить невимовно солодка, прекрасна, чарівли­во-п’янка сила; коли він вимовляв це ім’я, його перепов­нювала радість. Тому він іще кілька разів проказав його - тихо-тихо, майже подумки:

- Місяцівно! Я йду, Місяцівно! Я вже тут.

Але де - тут?

Він не міг угледіти ані найменшого промінчика світла, одначе те, що його огортало, вже не було холодною пітьмою горища; це була оксамитова, затишна, тепла темрява, і в ній він почувався у безпеці. Він був щасливий. Весь його страх, уся скутість десь поділися. Щоправда, він усе ще пам’ятав про них, але тільки як про щось давно минуле. На душі в нього було так легко і радісно, що він навіть тихесе­нько засміявся.

- Місяцівно, де я? - запитав він.

Він майже не відчував ваги свого тіла. Бастіян пониш­порив руками довкола себе і зрозумів, що витає в повітрі. Під ногами у нього не стало ні матраців, ані підлоги. Його охопило дивовижне, чудове, незнане досі відчуття безмеж­ної свободи - він ніби відірвався від усього і від усього від­мовився. Ніщо з того, що хоч колись обтяжувало його, об­межувало чи лякало, не годне його тут досягнути.

А може, він оце зараз летить десь у безмежжі Всесвіту? Але у Всесвіті - міріади зір, а тут Бастіян зір не бачив. Його оточувала тільки ця оксамитна темрява, і йому було так добре, так добре, як іще ніколи а житті. Може, він помер?

- Місяцівно, де ти?

Враз він почув голос, ніжний, як у співочої пташки, який відповідав йому - і, напевне, вже не вперше відпові­дав, але до того Бастіян його не чув. Цей голос пролунав тепер десь зовсім поруч, та все одно хлопець не зміг би з пе­вністю сказати, з якого боку він звучить.

- Я тут, мій Бастіяне.

- Місяцівно, це ти?

Вона засміялася - якось дивовижно, надзвичайно мело­дійно.

- Я, а хто ж іще? Ти щойно дав мені це пречудове ім’я. І я дякую тобі за нього. Ласкаво запрошую, мій рятівнику і герою.

- Де ми, Місяцівно?

- Я - в тебе, а ти - в мене.

Це була розмова, наче вві сні, та все ж Бастіян був ціл­ком певен, що не спить і не снить, що йому не мариться.

- Місяцівно, - прошепотів він, - скажи мені, це - кінець?

- Ні, - відповіла вона. - Це початок.

- А де Фантазія, Місяцівно? До всі? Де Атрею і Фухур? Невже все щезло? А Старець Із Мандрівної Гори? А його книга? Невже цього всього більше нема?

- Фантазія відродиться, вона знову постане з твоїх ба­жань, мій Бастіяне. А я зроблю так, щоби вони здійснилися - і вони стануть дійсністю.

- Із моїх бажань? - зачудовано повторив Бастіян.

- Ти ж бо знаєш, - почув він її солодкий, милозвучний голос, - що я - Золотоока Повелителька Бажань. То чого ти бажаєш?

Бастіян замислився, а тоді обережно запитав:

- А скільки я можу загадати бажань?

- Скільки захочеш - і чим більше, тим ліпше, мій Бас­тіяне. Чим більше бажань, тим багатшою і різноманітні­шою стає Фантазія.

Бастіяна це здивувало і приголомшило. Але власне че­рез те, що йому пообіцяли виконати нескінченну кількість бажань, на гадку не спадало жодне.

- Я не знаю, - відказав він нарешті.

Якусь мить тривала тиша, а тоді він почув її ніжний, як у пташки, голос:

- Це дуже погано.

- Чому?

- Тому що тоді не буде Фантазії.

Бастіян спантеличено мовчав.

Він розгубився. Йому заважало відчуття нічим не обмеже­ної свободи, а також те, що зараз усе залежало тільки від нього.

- Чому тут так темно, Місяцівно? - запитав він.

- Спочатку завжди буває темно, мій Бастіяне.

- Мені б дужо хотілося побачити тебе знову, Міся­цівно, знаєш, як тоді, коли ти подивилася на мене.

І знову почувся тихеніький, мелодійний сміх.

- Чому ти смієшся?

- Бо радію.

- Чому?

- Ти щойно висловив своє перше бажання.

- І ти його виконаєш?

- Так. Подай-но мені руку!

Так він і зробив - і відчув, що Місяцівна вклала щось у його простягнуту до неї долоню. Це «щось» було крихітне, але на диво важке, надзвичайно холодне, а ще - тверде і не­мовби мертве.

- Що це, Місяцівно?

- Піщинка, - відповіла вона. - Все, що залишилося від мого безмежного світу Фантазії. Я дарую її тобі.

- Дякую, - сказав розгублений і вражений Бастіян. Він дійсно не знав, що йому робити з цим подарунком. Ось якби отримати від неї щось живе!

Та доки Бастіян розмірковував над тим, чого сподіва­ється від нього Місяцівна і що йому треба зробити, аби не розчарувати її, раптом відчув, що у його руці щось вору­шиться, - дивне відчуття, схоже на лоскіт чи ніжне по­шкрябування. Було темно хоч в око стрель, та все ж Бастіян глянув на свою долоню.

- Дивись-но, Місяцівно! - прошепотів він, - піщинка починає ряхтіти і мерехтіти! А зараз - бачиш?! - у ній запа­лало крихітне полум’я. Ні, це паросток! Місяцівно, це ні­яка не піщинка! Це світляне зернятко, і воно проростає!

- Добра робота! - пролунав її голос. - Бачиш, як легко тобі це дається!

Цяточка на Бастіяновій долоні зажевріла ледь поміт­ним світлом, воно дедалі яскравішало,