Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Оскільки психоаналіз починається з аналізу онтогенезу, тобто родинного оточення (батьківського і материнського об’єктів), то з цієї органічної психосемантики розпочинає видатний психолог Ф. Достоєвський, подаючи «історію однієї сімейки». Іронія в останньому слові свідчить про те, що йтиметься не про аристократичну (благородну) сім’ю, а про блазнюючу сімейку, яка видає себе за благородну. І далі кожним своїм образом, як зауважив З. Фройд, автор демонструє психоаналіз.

Роман розгортається як життєпис головного сина-героя — Олексія Федоровича Карамазова. Його онтогенез характерний тим, що він є суб’єктом, який у своєму психологічному розвитку не визначився, не вияснився[490]. «Між іншим, дивно було би вимагати в такий час, як наш, від людей ясності», — оправдовує синівську позицію Достоєвський. Цей невиразний психотип, що не вияснився в едіповій ситуації, багатоваріантно представляє всю родину Карамазових, а загалом — Російську імперію, яка зсувається в апокаліптичну епоху й дошукується рятівного світогляду.

Згідно з фройдівським психоаналізом, центральною фігурою синівського онтогенезу є батько, оскільки відповідно до його образу інтроектується моральний закон, а ідентифікація з батьком «завойовує постійне місце у нашому «Я»[491]. Ф. Достоєвський розпочинає життєпис свого героя-сина з психологічного портрету його батька — Федора Павловича Карамазова — «не лише паскудного і розпутного, але разом з цим і безголового»[492]. Цей батьківський імперський характер, постаючи в образі «злого блазня», оголює сутність інфантильного імітаційного психотипу. Якщо в образі головного героя — сина Альоші Карамазова подано «доброго блазня» (таким є і князь Мишкін в «Ідіоті»), то в образі батька — споріднена протилежність. Батьківське блазнювання як вибір поведінки означає, що Федір Павлович «все своє життя любив прикидатися, раптом програти перед вами яку-небудь несподівану роль, і, головне, без всякої часом потреби, навіть на шкоду самому собі»[493]. Навіть у монастирі він не знає, як інакше поводитися і вдається до театралізації (історія «Старий блазень»). Блазнювання — основа фальшивої імітаційної позиції «мужності», яка світоглядно і морально нездатна визначитися. «Ви бачите перед собою блазня, воістину блазня! — вигукує у монастирі Федір Павлович. — Так і рекомендуюсь. Стара звичка, от! А що не до речі іноді брешу, так це лише з наміром розсмішити і приємним бути»[494]. На основі імітації «жидівського» характеру Федір Павлович займався «бізнесовими» справами, влаштовуючи їх вдало і «майже завжди підловато»[495], так розвинув у собі особливе уміння стягати і витягувати гроші, ставши засновником багатьох нових шинків (саме про цей характерний «бізнес» в Україні другої половини XIX ст. свідчила кінцівка роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Гроші відкривали старому блазню шлях до розпусти. Характерно, що опозицію імітаційній мужності в романі Достоєвського складає європеїзований росіянин, що означає тут «окультурений русизм».

Материнські образи роману Ф. Достоєвського віддзеркалюють імітаційну імперську мужність. Так перша дружина Федора Карамазова нагадує психотип феміністки: її образ формувався під впливом перехідної епохи — чужих віянь і бажань жіночої самостійності й емансипації. Тому балакучий Федір Карамазов видався їй «одним із найсміливіших і найсмішливіших людей тієї, перехідної до всього кращого, епохи, у той час, як він був лише злий блазень і більше нічого»[496]. Роздивившись на блазня, Аделаїда Іванівна перейшла від першого захоплення до злої відрази, що проявлялася у сценах побиття: коли між подружжям виникали бійки, то «бив не Федір Павлович, а била Аделаїда Іванівна, дама гаряча, смілива, смугла, нетерпляча, обдарована чудовою фізичною силою»[497]. У пориві нової ерогенної пристрасті Аделаїда Іванівна залишає трьохрічного сина Дмитра біля недостатньо маскулінного для її хіті чоловіка і втікає з коханцем, що свідчить про перевагу у її психології сексуальних імпульсів над материнськими[498]. Відповідно діє і Федір Павлович, завівши в домі цілий гарем і найнепробудніше п’янство. Перетворивши будинок на «розпусний вертеп», він позбавив першого сина родинного гнізда, і той почав свої мандри по родичах, згодом продовжуючи розпутний батьків шлях як легковажний, буйний, хтивий, «з пристрастями» син. Це була та туманна російська «мужність», в якої деструктивні інстинкти явно переважали над лібідозними, а психічна інстанція Над-Я не прояснилася.

Другою дружиною Федора Павловича була безродна сирота Софія Іванівна, «дочка якогось темного диякона»[499], що виросла в багатому домі і дуже натерпілася від своєї садистки-опікунші. Шістнадцятирічна дівчина після невдалої спроби самогубства потрапила в руки не менш садистського «опікуна». Досвідченого розпусника, порочного любителя грубої жіночої краси неймовірно спокусила цнотлива дівчина («Мене ці невинні очки, як бритвою тоді по душі полоснули»[500], — пригадує Карамазов). Однак тут не йшлося про любов, бо у розпутного чоловіка жінка могла викликати лише похітливий потяг. Не задовольнивши свою брутальну хіть, Федір Павлович почав приводити в дім проституток і влаштовувати блудні оргії. Мати-істеричка залишила після себе двох синів — Івана й Олексія, які після її смерті також були забуті й покинуті батьком напризволяще, згодом потрапивши на виховання самодурки-генеральші. Ці два сини складають важливу структуру роману Достоєвського на шляху утвердження батьківського коду.

Наділений незвичайними здібностями до навчання, Іван займався перверсивним перетлумаченням текстів, серед яких його особливо приваблював дискурс християнства, проявляючи його маргінальну заздрість до Христа. Своєю амбівалентною світоглядною позицією він був однаково близький і атеїстам, і церковникам. Образ Івана — яскравий психотип російського імперського мислителя, світогляд якого формувався на несвідомій ерогенній основі, яка й вела до амбівалентної невизначеності. Саме світоглядно амбівалентний Іван Карамазов є в романі ідеологом батьковбивства.

Наймолодший син Федора Карамазова — Альоша, як було сказано, ховається за характерною маскою Достоєвського — маскою юродивого («ідіота»), видаючи себе за «раннього людинолюбця», який, нічого іншого не знайшовши для своєї душі в тому часі, став на «монастирську дорогу». Особливість такого вибору пояснюється тим, що в його онтогенезі важливу роль відіграла мати (в його ранній пам’яті залишилися її ніжні материнські ласки). Ф. Достоєвський закономірно обрав своїм героєм Альошу, в психології якого, на перший погляд, лібідозні імпульси переважають над деструктивними (карамазовськими). «Явившись на двадцятому році життя до батька, тобто у вертеп брудної розпусти, він, цнотливий і чистий, лише мовчки йшов, коли дивитися було нестерпно, але без найменшого презирства або засудження будь-кого»[501], — пише автор, акцентуючи на дуже важливій деталі: сором’язливість і цнотливість Альоші була дикою рисою, яка робила його в очах людей юродивим, тобто така патологічна цнотливість походила з перверсивної ерогенності, тому нагадувала про карамазовську природу в її замаскованому вимірі.

Основна для новітньої української літератури проблема поєднання національної аристократії (національної свідомості) зі