read-books.club » Сучасна проза » Хотин 📚 - Українською

Читати книгу - "Хотин"

145
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хотин" автора Юрій Володимирович Сорока. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 121
Перейти на сторінку:
дай Бог, — кинув він, дивлячись услід полковникові. Турки рівняли ряди, гарматний обстріл нарешті вщух. Вітерець із поля доносив сморід порохового диму. В голові Сагайдачного чітко та ясно вимальовулася картина майбутнього бою. Була можливість закінчити війну ще до заходу сонця…

Дорошенко повернувся досить швидко. Мовчки зупинив коня поряд із Сагайдачним.

— Ну що, — поглянув на нього Петро Конашевич.

— Будуть рейтари. Дві роти.

— Замало… Все ж добре, хоч тисяча.

— Не розумію я їх! Їдеш, просиш, немов мені більше за нього треба!

— Чого ти дивуєшся?

— Та нічого…

Турецькі лави охопило тривожне рокотання барабанів. Глухий гуркіт рухнув військо і одночасно з тим підняв зі звалища мертвих тіл перед окопом цілі хмари гайвороння. Зловісно каркаючи, ворони висловлювали обурення перерваним бенкетом. Одночасно з чорними зграями по полках полетіли джури з наказами Сагайдачного. Через лічені хвилини запорожці почали зміну позицій. Цілими тисячами відходили вони від середини табору, ущільнюючи оборону на крилах. Низовики так само чітко й швидко розтягнулися. Тепер вони відповідали також за ділянку оборони полків Севрюка та Зискаря. Шило тривожно поглядав на табір, що враз став таким малолюдним. Зброю до рук узяли всі, хто міг. Запорожці молились, як завжди перед важкою битвою.

Однак Осман на цей раз приготував несподіванку.

Чи то з наміром змінити безуспішну тактику, чи втомившись обламувати об козаків зуби, він спрямував вояків на польський табір. Поляки явно не сподівалися на такий розвиток подій, але досить швидко організували добре продуману оборону. Спалахнула активна рушнична дуель. Із боку турків вдарило кілька гармат. Над польським окопом здійнялися стовпи землі й вогню. Лави аскерів заховались у хмарах диму від мушкетних залпів.

Нарешті ворота польського окопу відкрилися. З обох флангів і у центрі в поле почала виїжджати кавалерія. Одну хоругву за другою виносили наперед. За хорунжими виблискували залізними обладунками вояки. У променях полуденного сонця особливо пишно виглядали затягнуті леопардовими шкурами груди гусар, чорні панцирі рейтарів, кольчуги драгунів і сині жупани лісовчаків. Тисяча за тисячею шикувалися перед окопом. Здавалось, їх не турбував ні ляскіт мушкетних пострілів, ні грім гармат. Шляхта виступала у кращих своїх традиціях, і їхньою сміливою ходою милувалось око навіть тих, хто ще вчора насміхався над нерішучістю і пасивністю у перебігу бойових дій…

Вогонь турків ставав усе щільнішим, тому авангард польської кінноти кинувся на ворога, не очікуючи решту війська. Але і цього було досить. Кавалерія знесла яничарів у своїх найкращих традиціях — ударом списів на великій швидкості. Передні лави турків було знищено, задні повертали назад. Цього разу їх ніхто не стримував, перевага польської кінноти була очевидною.

Відкинувши турків на півмилі від табору, поляки завернули назад. Ворота окопів проковтнули їх так швидко, як і випустили. Через кілька хвилин про раптовий напад польської кінноти на пустому полі перед окопом свідчили лише трупи турецьких аскерів і бігали без вершників маленькі татарські бахмати. Це було єдиним, що нагадувало про швидкоплинний бій.

Турки знову відступили. По козацьких окопах забігали джури з казанками і торбами загребів[35]: настав час обіду.

До воза, під яким сиділи Андрій, Микита, Товкач і Півторакожуха, підбіг Яцько, тягнучи у руках чималенький казан саламати й полотняну торбу з коржами.

— До обіду дожили, дав Бог, — перехрестився Товкач. — Воля Божа над нами, яко над дітьми Його.

— Амінь! — перекривив його Кульбаба. — Я теж у Бога вірую, але ти мене дістав своїми заупокійними… Що там, Яцьку? Як Максим?

— Та нічого, спить. Був кобзар, батька Сипахи товариш, якусь траву прикладав. Казав, що одужає. А батько Максим так хропе!

— Ну то й добре, що хропе. Козак не таке лихо боров. І на цей раз поборе, — зітхнув Андрій.

Микита кинув на нього швидкий погляд. Кульбаба говорив не в своєму звичайному стилі, і це дивувало. Може, Максимова рана так вразила? Та через хвилину той уже у своїх ліпших традиціях скубав Товкача. До такого Кульбаби всі звикли. Раптом Микита, щось пригадавши, поманив Яцька. Хлопчина підскочив і застиг, уперши очі в землю, як того вимагав звичай.

— Чи багато коней в обозі побило? — запитав у нього Микита.

— А десятки чотири! Тепер ми їх далі відігнали.

— Гайдука мого знаєш?

— Звичайно, батьку! Ото добрий кінь, вогонь!

— Цілий?

— Та цілий!

— А де він зараз?

— З іншими, у курінному косяку.

Микита з полегшенням зітхнув. За чотири роки він так звик до жеребця, що любив його, як найліпшого товариша. Він узяв малого за руку і зазирнув йому в очі.

— Дивися за ним добре, Яцьку. Як зіницю ока бережи, розумієш?

— Звичайно. Я все зроблю!

— Ти вже будь старанним. І вівса, і сіна, і того-сього… Ну що я тобі пояснюю. А там, як усе буде добре, віддячу.

— Як?! — вихопилося несподівано у Яцька. Злякавшись власної цікавості, він навіть прикрив долонею рота.

— Убережеш — шаблю подарую. Влаштує?

— Та я!.. — Яцько мало не захлинувся від радощів. — Очей не спущу!

Не гаючись, він помчав виконувати доручення. Якийсь час їли мовчки. Апетит псував сморід, що уже досить виразно надходив від звалища трупів. Важкий трупний дух примушував їсти подалі від цих почорнілих і роздутих тіл, а вигляд недалеких турецьких рядів робив це неможливим. Більша частина саламати залишилася неторканою.

Козаки швидко розпалювали люльки, намагаючись відігнати сопух звичним тютюновим димом.

— Еге, а що то воно? Нас тут тепер жменька. Бачив, що Зискареві на ліве крило подалися? — Півторакожуха незрозуміло почухав потилицю.

– І Севрюкові теж, але праворуч. Що за оказія? — відгукнувся Товкач.

— Щось замислив Сагайдак на бусурманську голову, — відкинувшись на колесо воза, вимовив Микита.

— Чи пак на нашу, — стурбовано помітив Товкач.

— Може, й на нашу… Андрію, забери, Бога ради, того казана, дивитися не можу, так тхне… закопувати вже час, подалі від гріха.

Андрій, не сперечаючись, узяв казан із саламатою й почимчикував до обозу. За хвилину повернувся.

— Це не до добра, — задумливо мовив Півторакожуха. — Ще пошесть піде по війську. Колись, пам'ятаю, у Московії було. У Ливнах чи що… ні, поряд. Тоді боярина маєток взяли в облогу, чи пам'ятає хто?

— Я пам'ятаю, — відгукнувся Микита, — знайшов що згадувати, ще й ту саламату, що з'їли, надкинуть…

— Розповідай! — зацікавився Кульбаба.

— Щось воно має бути… Матінко Божа! З решти полків теж повідходили. Дивіться… оно, — Товкач указав на підрозділи реєстрових козаків, котрі прямували до місця розташування флангових полків. — Чи то, може, знову від армати ховають?

— На біса вони тобі! Кажи, що там у Ливнах, Хведоре.

— Шість тижнів сиділи під стінами, аж тоді ворота відчинили. Ми зайшли, а там… У воду мертвяк упав,

1 ... 50 51 52 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хотин"