Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Неподалік рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очі на вродливому обличчі Андрія, шалено літали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерігав у цілковитій тиші, у якомусь дивному, ніби уповільненому ритмі. Навколо нього рубали, стріляли, падали і кричали люди…
Дійсність повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. «Максим», — майнула думка. Микита повернувся і побачив побратима, що лежав на землі. Підбіг. Упав на коліна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану. Крові було надзвичайно багато, але Максим дихав. Треба було негайно виносити його з поля бою. Микита підняв товариша і, закинувши на плече, поніс до окопів. За ними, з шаблею напоготів, став Андрій, що вже встиг упоратися з третім яничаром. Бій вщухав. Турки, не в змозі добратися до козацького табору, відкотилися, щоби перегрупуватись і відпочити…
У таборі промили Максимову рану. Глибокий чорний рубець ішов навкіс через груди майже від шиї і до нижнього ребра. У розрізі було видно жовті ребра, які то стискалися, то розтискалися у такт гарячковому диханню. Обличчя Максима стало восковим, очі запали і вкрилися темними колами з посірілої шкіри.
— Помре! — видихнув хтось за плечима в Микити.
Непийпиво повернув голову і зустрівся поглядом з Товкачем. Той, зрозумівши, що бовкнув зайве, зіщулився й замовк. Микита заходився накладати пов'язку.
— Не базікай дурного, — кинув до Товкача. — Біжи-но краще горілки принеси.
Товкач махнув головою й бігцем подався туди, де стояли вози Переяславського куреня. За хвилину вже сварився з кимось із обозних. Вимахував руками й насідав на дебелого козака, як хорт на ведмедя.
— Що значить не велено?! Хто сказав?! Я тобі, скурвий вишкребку, дам «не велено»! Ясно кажу: пораненому треба! Зажерлись тут… — чувся здалеку його писклявий голос.
Через кілька хвилин Максим застогнав та розплющив очі. Зробив спробу встати, але Микита його притримав.
— Лежи! — він похапцем закінчив перев'язку.
Горбоніс щось прошепотів пошерхлими губами. Микита наблизив до нього вухо.
— Що тобі, братику?
— Дістав-таки, — почув шепіт.
— Мовчи ліпше. Сили бережи.
— До біса! — голос Максима підвищився. — Микито, чуєш мене, Микито?
— Чую.
— Пообіцяй, якщо помру, поїдеш до неї… у Кам'янець. Скажеш… Кохав… Утім, не треба, що їй із того…
— Ще сам поїдеш. Сам усе й скажеш. У тебе нутрощі цілі, крові тільки втратив. Але нічого, здається, спиним…
— Якби трохи нижче, тельбухи б погубив, — докинув Андрій, — а так, вважай, щасливий ти.
— Щось зимно, — у Горбоноса починалася лихоманка.
Микита похапцем скинув із себе жупан і вкрив товариша.
— То й не дивно, — мовив Андрій, — з тебе кров, як з кабана, валила.
— Та заткни вже пельку, малий, — зопалу вигукнув Микита. — То тельбухи, то кров, як з кабана… Знайшов коли!
— Як я так? — долинуло від Горбоноса.
— А що ж ти зробиш, із ким не може бути?..
— Не пам'ятаю, коли… — Максим, як це буває після серйозного поранення, втратив з пам'яті кілька останніх хвилин. Кульбаба оживився:
— А хіба не пам'ятаєш, як мене рятував? Одного яничара файно з пістоля привітав, а ось другий тебе шаблюкою уперіщив. Микита його потім голими руками мало не порвав…
— А… Пригадую. По-нашому бусурман говорив. Я йому ще радив до нас пристати.
— Та де там! — журно мовив Микита. — Аджем-огланам[34] так мізки засмічують, що рідну маму не пошкодує…
Підбіг Товкач із пляшкою оковитої. З-за пазухи дістав срібного келиха.
— Ось! Приніс. А кляті обозні давати не хотіли. Я їм кажу: пораненому треба, а вони, знай, одне: не велено. Чортові душі! Я й так і сяк, хотів уже шаблю витягати. От ґалаґани! Все лементують: кошовому скажемо, ти в нас київ ще скуштуєш. А я хіба для себе? Ну, скажіть, братики…
— Товкачику! Я тобі зараз кляпа в горлянку заб'ю, їй-богу, — тихо промовив Андрій.
— А я хіба що… Я мовчу.
Микита налив у келих добрих півпляшки. Потім дістав порохівницю і виміряв заряд пороху, замішав. Простягнув Горбоносу каламутну рідину.
— Випий одним духом.
Максим звівся на лікоть. Застогнав. Одразу кілька чоловік кинулося його підтримати. Взяв келих і одним махом перехилив, голосно крякнув.
— Ну, тепер бачу: житимеш! — засміявся Микита.
— А куди б я дівся? — посміхнувся у відповідь Максим.
Підійшов курінний, подивився на Максима.
— Що там, Максиме? — запитав.
— Та ось маю від яничарів подарунок.
— Терпи, козаче. Зараз пришлю до тебе отця Гавриїла, най на твої рани подивиться, може, мазь яку… А решта всі — на окопи! Турки ось-ось знову полізуть, кат їхній мамі… Півтора десятка з куреня не стало. Поранених два десятки, а сонце ще й не піднялося до півдня.
Від турецьких позицій уже вкотре гримнули гармати. Починався новий наступ. Сагайдачний з кількома полковниками стояв біля воріт окопу. Мовчки спостерігав, як на нього суне ворожа сила. Турки втретє за цей день ішли до козацького табору, не звертаючи уваги на страшні втрати. Придивившись, Сагайдачний зміг розгледіти гурт пишно вбраних вершників. Їхній одяг вирізнявся навіть на фоні дорогих кармазинів, оксамитів та шовків сипахів, що йшли перед ними.
— Подивися, Михаиле, чи не сам Осман? — запитав Дорошенка, що стояв поряд.
— Він, батьку, більше нікому. Охорони стільки, що самі наче військо. Піймати б до рук оте щеня… Ото б потішився!
— То хитра штука, піймати. Нам би хоч налякати, вже б користь була, як вважаєш?
— Та була б. Але як? Хіба разом з ляхами вдарити.
— Від ляхів допомоги не буде сьогодні. Треба щось самим думати. Може б, ото з боків зайняти, як підуть?
Сагайдачний рвучко підніс до очей далекозору трубу й уважно обдивився ворожі порядки.
— Доки в середині фронту їх притримають, великою силою набіжимо з боків. І тоді вже, не спиняючись, поженемо варварів до їхнього табору… Ех, ні! Мало нас… Якби рейтарів ще хоч із тисячу.
— Тисячу Ходкевич дасть! Сам поїду чолом бити! А чи витримає середина, якщо більшу частину козаків на боки перевести? Щоб не прорвались поганці у табір, біди нароблять.
— Витримають! — Сагайдачний говорив це цілком упевнено. — Там Низове Військо стоїть з Семеном Шилом. Ці встоять, хоч би всім кістки зложити… Ну, то давай, Михаиле, їдь до Ходкевича. Кажи що хочеш, а щоб рейтари були.
— Добре, батьку, намагатимусь!
Дорошенко вдарив острогами сірого огиря й швидко попрямував до польського табору.
Сагайдачний задумливо погладжував бороду.
— Дай Бог,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.