Читати книгу - "Розмір має значення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли поверхня у склянці заспокоїлася, Африканич із якнайсерйознішим виглядом спитав:
- Якою рукою працюєш?
- Правою, - зізнався я.
- Тоді бери.
Обережно, щоб не розлити бодай краплини, я підняв склянку і замислився, підраховуючи, скільки ще залишилося до смертельної дози.
- Пий, - підказав Африканич.
- До дна, - порадив з-за спини Альоша.
Я обережно притулив краєчок до губів і вилив у себе двісті грамів варварського напою, одним духом проковтнувши його. Ліва рука сама собою взялася шукати закуски, і хтось запопадливо вклав до неї щось важкеньке. Я сфокусував погляд - це була ще одна склянка.
- Вода? - запитав я, і від мого видиху могла початися лісова пожежа.
- Господь з тобою, яка вода? - лагідно мовив бригадир. - Ти ж у нас двома руками працювати збираєшся, чи то може, однією?
Я зрозумів, що доведеться випити, і не вагаючись влив у горлянку ще двісті грамів. І тільки тоді мені в рота вклали солоний огірок.
Попри інтенсивну премедикацію, подальші події я пам’ятаю доволі кепсько. Хтось заснув на столі, хтось поліз битися і його вивели геть закривавленим. Здається навіть, він намагався битися зі мною.
Прийшов до тями у своїй кімнаті. Як трапив до неї, залишалося загадкою, і я вирішив не мучити себе роздумами, а просто скинув чоботи та завалився спати не роздягаючись. Дасть Бог день - розберемося.
І Бог таки дав.
Прокинувся я від доволі грубого штурхання в плече. Над ліжком схилилося двоє у формі Комітету Галактичної Безпеки.
- Вас заарештовано. Підводьтеся, - сказав той, що трусив моє плече.
- За що? - тільки й зміг спитати я.
Він посміхнувся, здається, навіть трохи лагідно.
- Стаття п’ятдесят восьма. Шпигунство на користь іноземної держави.
Абсолютно нічого не розуміючи, я сів на ліжку і спробував намацати ногами взуття. Добре, що я вчора не роздягнувся, бо зараз ні за що не втрапив би в рукави сорочки.
А так - раз-два, і готово.
Проте не знаю, як там щодо рукавів, а в наручники мої руки трапили впевнено, немовби самі собою. Пластиковий зашморг в одну мить оповив зап’ястки.
- Уперед! - не зовсім ввічливо скомандував старший кагебіст.
Я похитнувся, але все ж таки виконав його команду.
«Здається, Мамаю, ти попався», - повідомив мій отруєний мозок, начебто і без нього це не було зрозуміло.
За що люблю буцегарні - там швидко тверезішаєш. Принаймні в камері, куди кинули мене, стояв такий холод, що мимоволі організм струсився та почав виринати з безодні. Клята водка, з чого ж вони її женуть?
Годинник показував п’яту ранку. Самий час приходити до тями. Я зміряв кроками камеру, що аж надто нагадувала мою кімнату в бараці шишкарів. Єдина відмінність - тут було холодніше і не набридали сусіди, бо нари зверху порожніли смугастими матрацами. А решта - просто копія. Отож виходить, що я навіть виграв при такому переселенні, бо тутешній клімат сприяє роботі мозку, а відсутність колег поруч дозволяє не розпорошувати увагу. І ось настав слушний час, аби ретельно проаналізувати все та знайти момент, на якому міг засипатися.
Давай, тепер уже двічі злочинець, потрошку оклигуй та починай думати своєю хворою головою.
У куточку зі стіни стирчав кран, і з нього я напився крижаної води та обмив обличчя. Це трохи допомогло.
Почнемо від самого початку. Легенда.
Легенда моя була майже бездоганною. Скоївши невеличкий злочин, - а в моєму випадку це було порушення правил дорожнього руху, - громадянин Мамай знехтував судовою повісткою і в такий спосіб перетворився на кримінального злочинця, який за українськими законами міг розраховувати на тримісячне ув’язнення. Усі документи були справжніми, і суддя виписав справжнісінький ордер на розшук. Рішення тікати до Сибіру для дрібного злочинця не було дивним - адже відповідно до міжнародної практики зміна країни на гіршу з точки зору клімату та життєвих умов прирівнювалася до добровільного покарання. А це у свою чергу означало, що міжнародний ордер на мій розшук тут, у тайзі, не діє і три своїх місяці я міг би спокійно працювати, не страхаючись, що одного чудового ранку мене візьмуть за дупу. Не страхаючись, власне, того самого, що зараз зі мною сталося - наручники, кагебісти, камера. Приємний фінал.
Ні, стоп, давай не будемо сходити на манівці. Сталося, то й сталося. Треба шукати причину.
Де могла прогоріти така легенда? Ніде, бо й легендою насправді не була. Так, сторінкою біографії - не більше.
Чому громадянин Мамай вибрав роботу вільнонайманого шишкаря саме у цьому виправному закладі №14840? Насправді тому, що саме ці, під трафарет нафарбовані цифри красувалися на мішках із сировиною в Ізраїлі. Але хто про це міг знати? Ніхто. А тому злочинець Мамай прийшов до місцевого відділу кадрів за вицвілим оголошенням на стовпі. І стовп цей, і оголошення я теж міг пред’явити.
Далі. Як іще можна було спалитися? В речах, залишених у бараку, знайшли специфічне шпигунське обладнання? Ні в якому разі. Я знав, куди їхав. Знав, що Сурґут є вотчиною Комітету Галактичної Безпеки, скорочено КГБ, а тому не мав із собою навіть нитки, яка могла б скомпрометувати чесного кримінального злочинця Мамая. Я поїхав, покладаючись тільки і виключно на свою голову та руки. До речі, руки. Можливо, відбитки пальців десь засвітилися? Теж навряд чи. Я не залишаю відбитків без потреби, це для суперагента поганий тон.
Висновок напрошувався сам собою - засвітитись я не міг. Хіба що впізнав якийсь давній клієнт, який випадково опинився тут. Я спробував перебрати в голові такі можливості, але швидко переконався, що і з цим усе чисто. Взагалі агент Мамай був чистим з усіх боків, тільки зараз чомусь сидів на сурґутських нарах за звинуваченням у шпигунстві. А може, це превентивний захід? Може, в наших стосунках з Росією знову настав період полювання на відьом? Ця версія була найвірогіднішою, проте не влаштовувала мене категорично. Я приїхав сюди у важливій справі і не дозволю мати себе за випадкову жертву ускладнення зовнішніх стосунків. Моя мета - пройти вздовж всього ланцюга виготовлення клятої добавки у цьому ІТУ 14840 від збирання кедрових горіхів аж до завершення переробки. І я досягну цієї мети, чого б це не коштувало.
У таких роздумах минуло годин зо п’ять, і за цей час, на жаль, нічого конструктивного вигадати не вдалося. Знову й знову я доходив висновку, що засипатися не міг, і знову озирався на спартанську обстановку місцевої тюрми. Можна вірити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмір має значення», після закриття браузера.