Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

У коридорі пролунали кроки — наглядач привів перукаря. Дотримав-таки слова гауптштурмфюрер! Нараз Богдан зрозумів його психологічний розрахунок — нагадати, що чекає на тебе. Але ж вам, пане слідчий, не зігнути мене. Звичайно, є на серці й смертельна туга, і розпачливі думки не виходять з голови, і страшно — це ж брехня, що є люди, котрі зовсім не бояться смерті, — та не дізнаєтесь ви про мою тугу і мій страх!

Перукар голив його безпечною бритвою. Лезо було тупе, боляче дряпало, і Богдан подумав — страта принесе йому менше неприємностей, ніж гоління. “Гумор шибеника”, — посміхнувся так, що перукар злякався.

— Не боляче? — запитав за звичкою.

— Може, ви ще запропонуєте панові більшовику освіжитись одеколоном? — глузливо мовив наглядач, який стояв на порозі. — Пан воліє бузковий, чи, прошу пана, йому більш до вподоби запах конвалій?

Стефанишин і г звертав уваги на знущальні слова, і сама ця байдужість виводила з себе наглядача — він намагався ще більше дошкулити Богданові:

— Перепрошую пана комуністичного агента, але ж чи можна дізнатись, скільки йому платили за підривну діяльність?

— А ми не продаємось за тридцять срібників, — скоса зиркнув на нього Богдан.

— Поговори у мене! — вишкірився наглядач. — Давно тобі писок не розмальовували!

Але стояв уже мовчки.

І знову міряв Богдан камеру — чотири кроки туди, чотири назад. Задзвеніли ключі у дверях.

— Встати! — наказав наглядач, не заходячи. — До стіни!

Богдан неохоче підвівся, став обличчям до стіни. Почув брязкіт посуду, і через кілька секунд грюкнули двері. Озирнувся — посеред камери мисочка з баландою, маленький шматочок хліба. Стримуючи огиду, з’їв. Може, це останній його обід?

“Після смачного обіду слід відпочити!” — вирішив і розлігся на лаві. Простягаючи ноги, зачепився за щось, подряпав шкіру.

— Холера ясна! — вилаявся. — І тут не дадуть спокійно відпочити!

Раптом сів. Сторожко озирнувся на двері, чи не підглядає ця бандерівська наволоч, і присів за лавою. Так і є, залізний кронштейн, який підтримував ліжко, тріснув — об нього й подряпався Богдан. Спробував відламати його, обдер нігті, та нічого не вийшло.

Почав ходити по камері. Та думкою весь час повертався до кронштейна — коли б вдалось його зламати, тоді…

Присів за лавою і знову вчепився пальцями в залізо. Не піддалось. А коли розхитати? Навалився усією вагою тіла — здається, трохи посунулось… Забувши про все, хитав — вгору-вниз, вгору-вниз, аж спітнів. З радістю побачив — одігнулось. І тоді, — передихнувши, вчепився пальцями у клятий прут, смикнув з усієї сили. Піддалось… Нарешті відламав.

Тримав у руці важкий шматок заліза — і не вірив. Але ж для чого йому цей прут?. Наглядач обережний, заходячи до камери, ставить його обличчям до стіни… Ліг на лаві і замислився.

Коли ввечері наглядач приніс чашку каламутної рідини, яку називали кавою, Богдан вдав, що ледь підвівся. Човгаючи ногами, важко дійшов до стіни й знеможено притулився до неї.

— Я чув, — дюгнув його наглядач, — пан комуніст мав колись велику силу. Може, прошу пана, він так перестрашився, що й ноги віднялись?..

Богдан нічого не відповів. Вдавав, що йому важко дихати.

Довго не міг заснути. Все ж з’явилась маленька надія. Заманити б цю наволоч до камери. Він огріє його так, що й не писне. У кінці коридора — на це він звернув увагу — є двері. Куди вони ведуть? Це — перший поверх, може, пощастить. Коли ж нічого не вдасться, все одно зробить добру справу — на одного мерзотника стане менше…

Вранці Богдан ледь підвівся на вимогу наглядача. Застогнав, коли той поставив миску.

— Якщо пан більшовик накажуть, я можу гайнути до аптеки, — єхидно кинув на прощання.

До їжі Богдан не доторкнувся. Лежав, намагаючись не рухатись, — лава ледь трималась на одному кронштейні.

Коли наглядач приніс обід, не підвівся.

— Води! — попросив.

— Пан більшовик обійдуться без води, — відповів той, не заходячи. — Він — людина загартована і якось переживуть цю маленьку неприємність…

Богдан вловлював, як наглядач потім кілька разів заглядав через вічко до камери. Ввечері Стефанишин знов попросив води, але той лише зареготав у відповідь. Наступного дня ледь відчинив двері й кинув у щілину:

— Ваш сніданок, перепрошую, прохолов. Може, трохи підігріти?

— Води!.. — простогнав Богдан і почув, як грюкнули двері.

“Хитрий лис, — подумав. — Але ж і я довго не витримаю!” Од голоду вже паморочилась голова.

Наглядач знову зазирав у вічко. Чуючи, як він підкрадається навшпиньках, Стефанишин удавав, що дуже знемігся, і важко дихав. Пополудні, застерігши рипіння дверей, Богдан ледь повернув голову і прошепотів.

— Води…

Наглядач грюкнув дверима, поставив миску у коридорі, затупотів кудись. Богдан лежав так, аби скоса можна було спостерігати за камерою.

Рипнули двері, наглядач вніс кварту. Нахилився, ставлячи на підлогу. З усієї сили Богдан вдарив його прутом по голові. Навалився, вхопивши за горло. Відчувши, як обм’якло тіло, відпустив. Зняв з мертвого куртку. Наглядач був кремезний чолов’яга, та куртка затріщала по швах. Визирнув у коридор — нікого нема. Обережно причинив за собою двері. По коридору йшов навшпиньках. Ось двері, які колись запам’ятались, ліворуч сходи на другий поверх, попереду ще двері. Відчуваючи, як калатає серце, схопився за ручку цих дверей. Подались вільно, в очі вдарило сонце.

Довге подвір’я. Високий кам’яний паркан з залізною брамою. На протилежному боці подвір’я двоє наглядачів підмітають асфальт.

На сходах почулись кроки, і Богдан вислизнув на подвір’я. Біля ганку хтось залишив мітлу — схопив її і почав підмітати, намагаючись триматися спиною до тих, що мели віддалік.

Повільно просувався до брами. А коли вона замкнена? Невже немає ще одного виходу з цього кам’яного мішка? Пильно оглянув подвір’я — праворуч є прохід між будинками, але ж треба поминути підмітальників… І невідомо, куди той прохід веде…

За брамою різко й вимогливо засигналив автомобіль. Невже незамкнута?

Тягнучи за собою мітлу, Богдан швидко підійшов до брами, відкинув важкий металевий засув. Великий чорний “опель-адмірал” поблискував нікелем на вулиці. Богдан глянув на машину і раптом відчув, якими важкими стали ноги, — поруч з шофером сидів Харнак. Гауптштурмфюрер обернувся, розмовляючи з офіцером у чорній формі, що сидів ззаду. Варто йому лише глянути вперед…

Стефанишин наліг на браму. “Опель-адмірал” м’яко зрушив з місця. Богдан ні про що не думав, нічого не тямив — стояв, відчуваючи зрадливу порожнечу під серцем.

Машина прошурхотіла по асфальту за кілька сантиметрів од нього. А за брамою — вулиця, і ходять люди. Кілька кроків — і воля.

Тремтіли руки. Примусив себе підняти мітлу і визирнув за ворота.