Читати книгу - "Зворотний бік світла"

Потім був бенкет, галаслива розмова за круглим столом у центральній залі, багато доброго вина, цікавих історій, як він скучив за цим, багато колишніх друзів поруч. Друзів? Можливо, занадто сильно сказано. Ніколи не мав друзів. То були лишень ті, що жили поряд, що мали з ним спільні обов’язки та спільну мету. Друг — той, хто в тобі, з тобою, біля тебе, хай не фізично, а от духом поруч завжди. Донедавна міг другом назвати хіба що Птаху. А вона? Вона його зрадила, підступно та привселюдно зганьбила. В Яровороті на нього пальцем не показували хіба що вівці та голуби, а скільки співчутливих та підбадьорливих слів він почув! Хай їм грець, усім тим словам! Про цю ганьбу, напевне, знають у всіх світах — такі новини швидко розлітаються.

«Відступниця, зрадниця», — стугоніло у голові. «А ти — хіба не зрадник?» — знову і знову запитувало серце, начебто сама Птаха говорила його мовою. Розсердився ще більше, бо йому ніколи і в голову не приходило залишати її одну. Коли йшов навіть на п’ять хвилин, свою душу залишав з нею. Так-так, він ходив до інших жінок, але він ходив до них, несучи туди тільки своє тіло, бо його душа залишалася завжди з Птахою, належала тільки їй. Та вона ж і забрала частинку її з собою, коли пішла, забрала своє тіло, забрала свою душу і тому так нестерпно зараз болить.

Як, як вона могла? Відступниця, що наважилась мати від нього таємниці. Він для неї — відкрита читана-перечитана книга. А може, в тому і біда, що прочитана. Знудилася з ним його Птаха. От через те і кинула, бо він став їй нецікавим. Злився ще дужче. Думав, що знає кожну клітинку її тіла, передбачає всі вчинки, і раптом… Майже ненавидів ті її таємниці і кохав за це ще дужче, клянучи себе за слабкість та безпорадність. «Зрадниця, зрадниця, зрадниця», — гупало в голові, коли слухав дурнуваті історії Щира. «Кохаю, кохаю, кохаю», — віддавало луною в серці. Навіть не силувався посміхатися до тих, хто випивав з ним за його ж здоров’я та щасливе повернення, сидячи поруч за столом, який аж угинався від наїдків та напоїв.

Так жити далі неможливо. Безпорадність гнітила. Вчитель Посолонь його не зрозумів, відмовився допомагати. Самому ж знайти Птаху серед тисячі світів майже нереально. Скільки то часу займе і чи не розминуться вони, коли таке довкола відбувається? Одна надія — на батька. Батько допоможе, він, мабуть, уже знає, в котрому зі світів живе новоспечена безсмертна, якою опікується Птаха. О, він її таки знайде, і вона йому все пояснить. Ні, він не падатиме на коліна і не благатиме прощення. Бо нема за що! Жодна жінка на це не заслуговує. Це вона має вибачитися за біль, який він не годен витримати.

Навпроти за столом сидить батько та грізний володар Морок. Він підпер голову рукою, не зводить з сина очей, а той витріщається десь у простір і казиться, міниться на очах від власних думок. Мор радіє, бо син повернувся і колишня його Стрибожа сутність, відчував, вертала назад, адже той, хто випив з келиха Чорнобогового, не зможе переробити себе, якими б манівцями сам від себе не втікав. Обличчя батька Мора вщент помережане зморшками. Кожна зморшка — то гірке чи солодке в душі. І одне, і друге залишає сліди. З-під чорних брів чорні очі дивляться завжди прискіпливо, пропікають. Здається, тільки син і може витримати той грізний погляд, і ще вона, та, що подарувала йому Стрибога. Син ніколи не запитував про матір. Дружина таки дотримала слова. Радів з цього. Він любить свого сина. Завжди тому вистачало батьківської опіки та уваги, зробив усе можливе, щоб так тривало вічність. Справжньому воїну не потрібна якась там химерна материнська любов. Та дурнувата клята жінка, матір Стрибога, і лишила його через ту Любов. А сина він просто не віддав їй. Справжньому чоловіку не потрібне Кохання. Йому личать справедливість і сила. Син то все мав.

О, як йому боліло, коли його єдиний син, його гордість, його надія, зрікся всіх. Так сильно боліло до того тільки раз — коли пішла мати Стрибога, залишила їх, прикриваючись, мов щитом, мудрими словами про світовий порядок та світовий устрій. Нісенітниця! Не сказала правди. Не змогла? Ні, вона не розуміла, читав в її очах — була переконана в своїй правоті. Відпустив, як і сина, коли той пішов услід за жінкою, чужинкою, ворогом. Проклинав, бажав сину смерті, бажав собі смерті, бо не вберіг, не зміг приготувати сина до такого. Відчував ще тоді, коли його Рать просто примусила відіслати сина до тієї поганки. Жінка з чистими помислами, яку сам не раз бачив і яка йому була через ту чистоту гидка до оскоми, стала його найбільшим ворогом. Чому вона не померла тоді, коли спалили Арату? Її спалили за його наказом, бо Оракул, провісник духів, напророкував йому: «Та, що прийде з Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу». Мав щось зробити, але… Вона якимсь дивом вижила, всупереч усім обставинам, і знайшла прихисток у Посолоня в Яровороті. О, так, у ній жила не тільки звичайна міць безсмертної, там було ще щось, те щось і притягувало його сина до неї і не відпускало. Аж поки вона сама його не відпустила, навіть не так — не відпускає і зараз. Але цього разу Мор знає, як цим скористатися. Проклинав усі світи за те, що все так наплутано в них, у безсмертних.

Коли Стрибог пішов на битву з тією, Мор просидів цілу ніч під фігурою Чорнобога. Чекав, що батько подасть йому бодай якийсь знак. Той мовчав, мовчав і тоді, коли Мор пив мертву воду, мислячи, що хоч так зуміє наблизитися до істини. Істина німувала. Не допомогло, плоть роздирали страшні муки від випитого, але душі було ще гірше. Бо вранці прийшла звістка — Стрибог порушив клятву.

І тоді він згадав оповідь, яку колись сам розповідав своєму синові та яку колись почув від матері Стрибога, — оповідь про свічку, яка ніколи не згорає.

На столі стояла свічка, яку зліпили з воску та світила. Віяли вітри, падав дощ, а вона й не