Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

«Закону про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки», – полишається право окремим адміністративним одиницям, зазначеним в цім Законі території, заявити <…> про своє бажання взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів – і тоді комісія прилучає їх до суміжної виборчої округи»[267]. І це п’ятий технологічний винахід організаторів виборчого процесу.

Та на цьому не зупинилися. Ще 28 листопада есерівська фракція провела через Малу раду (участь у цьому засіданні взяло аж 26 її членів) «майже одноголосно» ухвалене рішення про скликання в Києві на 10 грудня «наради всіх обраних від України до Всеросійських Установчих зборів депутатів». На просте питання – навіщо скликати таку нараду на 10 грудня, якщо відкриття Всеросійських Установчих зборів призначене на 28 листопада? – О. Севрюк відповів: тому що «скоріше наради скликати було неможливо». Генеральну урядову лінію вирішив роз’яснити особисто голова Генсекретаріату Уряд, як запевняв він з трибуни, – «дбатиме про організування міцної центральної власті, котра спиралася би на всі демократичні сили і могла б зміцнити здобутки революції». Це по-перше. А по-друге, вів далі Володимир Кирилович, ГС «обстоював і обстоює за Всеросійськими Установчими зборами і буде їм допомагати у творенні центральної власті» на федеративних засадах. «Всі сподівались якоїсь важної заяви, а вийшло коротко і просто. Члени Малої ради усміхаються. «Меншості» шепчуться і починають сміятись. Тихий сміх опановує всіма, в тому числі і самим Винниченком», – записано в протоколі.[268]

За декілька днів, а саме 2 грудня, Винниченко, доповідаючи про візит до ГС невідомого нам «представника московських громадських кругів Філатова», сформулював уже таку засадничу думку: «Російські Установчі ні в Петрограді, ні в Москві не зберуться», а «краще їм зібратися в Курську, де можна сподіватися на поміч України, або в Нижньому Новгороді»[269], де надати цю потужну допомогу націонал-соціалістичному Києву було, напевно, набагато легше, ніж у Курську, або, наприклад, у тому самому Києві. Однак, як з’ясувалося вже за чотири дні, нікому і ні в чому провід УНР допомогти вже не міг, навіть якби й збирався. Саме того дня Винниченко пожалівся присутнім на засіданні Малої ради: петроградські побратими, яким він щиро запропонував руку й серце, «своїм чоботом хочуть роздушити український рух і затягти нас у своє гниле петербургське болото», взагалі «демагогічно, нечесно і безсовісно ведуть свою агітацію», хоча «як раніш, так і тепер ми стоїмо на ґрунті організації загально-російської влади однорідної, соціалістичної і федеративної».[270]

УНР і право

Чи не вперше про цей зв’язок згадав генеральний секретар судових справ М. Ткаченко. 25 листопада на засіданні Малої ради він вніс законопроект «Про право Української Народної Республіки». Законопроект пропонував розуміти право як «всі закони російського правительства, видані до 27 жовтня, котрі не суперечать Універсалам Центральної Ради і не замінені її законодавством. Це законодавство надалі твориться Центральною Радою іменем Української Народної Республіки в повнім обсязі до сформування органу влади Російської федерації, коли мусить наступити розмежування компетенції в сфері законодавства між ним і Центральною Радою, чи тим загальноукраїнським органом, що має її замінити».

Тим самим законопроектом (а його, як випливає з протоколу, навіть присутні на засіданні члени МР в очі не бачили) «всякі інституції державного характеру, що існували до 4 листопада на Україні, лишаються надалі з їхнім діловодством і штатами, але як органи Української Народної Республіки». Непотрібність ознайомлення членів МР з цим шедевром правової думки мотивували тим, що «законопроект було внесено на розгляд комісії законодатних внесень». Про фаховий її рівень гранично чітко висловився один з її учасників: «Працюючи в цій комісії, ми всі власне робили лише перші кроки на ґрунті парламентарного законодавства, бо, загально беручи, серед нас не було досвідчених в цьому відношенні людей. <…> есерівське представництво в тій комісії було (не хотів би нікого образити!) дуже мало відповідним, щоб не казати просто убогим; все це були переважно або дуже молоді люди, або хоч і старші, але зовсім мало знайомі навіть з елементарними основами законодавства. <…> Згодом для мене стало очевидним, що в складі комісії нема людей, які могли б претендувати на цілковиту й неспірну авторитетність своєї думки, і що справа виясняється власне в процесі дебатів, під час яких висловлюються й особи, що й дуже навіть далекі по своєму фахові від тої області, до якої відноситься даний проект».[271]

Того ж дня Закон про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР (який, певно, також пройшов «чистилище» в середовищі згаданої комісії) встановив: «до сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Українській Центральній Раді», яка, до речі, від 1 грудня ознак життя не подавала, хоч її нібито й утримували «державним коштом».[272]

4 грудня: війна

Того дня генеральні секретарі, які зібралися були на засідання уряду, «вислухали прочитану головою Генерального секретаріату декларацію «Совету народных комиссаров» про признання Української Народної Республіки і ультиматум про українсько-більшовицькі відносини в військовій справі і борьбі з «контрреволюцією».[273]

Саме цей документ був ознакою початку війни між націонал-соціалістичним режимом незаконно проголошеної УНР та інтернаціонал-соціалістичним режимом Ради народних комісарів, які прийшли до влади шляхом збройного перевороту. У межах даної роботи ми не будемо зупинятися на перебігу цієї першої війни між Києвом та Петроградом – це зробили до нас, і то більш компетентні фахівці. Тут вважаємо за потрібне звернути увагу читачів лише на одну оцінку, яку дали цьому документові укладачі збірки матеріалів УЦР. Документ, зміст якого «виявився несподіваним навіть для більшовицьких лідерів України», вони охарактеризували як «зразок політичного лицемірства большевиків».[274]

Погодитися з цим важко – цитований Маніфест за підписами Леніна, Троцького та Сталіна став чи не першим кроком на шляху до омріяного і, Богу дякувати, ніколи не досягнутого, але декларованого, всесвітнього панування ленінської банди. І в цьому сенсі він був не «лицемірним», а цілком кваліфіковано написаним документом, що мав зробити гідний внесок у досягнення мети, яку більшовики ніколи не приховували, а навпаки, завжди відкрито й активно пропагували і втілювали в життя. У цьому контексті «лицемірною» від початку до кінця була хіба політична риторика та практика лідерів українського націонал-соціалізму, які зробили все від них залежне, аби продати отую «Україну» в 1917 р. – ленінським людоїдам, у 1918 р. – Німеччині та Австро-Угорщині, в 1919 р. – А. Денікіну та більшовикам, в 1920 р. – полякам. Хоча до тих, хто торгує Батьківщиною «розпивочно та на виніс», більше, на