Читати книгу - "Насолода"

– О, люба Маріє! – вигукнула донна Франческа, ніжно поцілувавши волосся співачки, коли та замовкла.

Андреа не озвався; він і далі сидів у глибокому кріслі, обернувшись спиною до світла, з обличчям у тіні.

– Ще! – попросила донна Франческа.

Марія заспівала ще арієту Антоніо Сальєрі. Потім зіграла токату Леонардо Лео,[174] ґавот Рамо[175] й джигу Себастьяна Баха. Під її пальцями оживала чудова музика ХVІІІ сторіччя, така меланхолійна в аріях для танцю; так ніби їх склали для того, щоб під цю музику в лагідний полудень бабиного літа в занедбаному парку серед мовчазних водограїв, між п’єдесталами без статуй, на килимі з опалих троянд танцювали пари закоханих, які скоро втратять своє кохання.

ІІІ

– Киньте мені косу, щоб я міг піднятися! – гукнув Андреа, сміючись унизу на першій приступці сходів і звертаючись до донни Марії, яка стояла на веранді, що прилягала до її кімнат, між двома колонами.

Був ранок. Вона стояла на сонці й сушила вологе волосся, яке огортало її всю повністю, наче оксамит темно-фіолетового кольору, крізь який було видно матову блідість обличчя. Завіса із тканини яскраво-оранжевого кольору, наполовину піднята, відкидала їй на голову чудове обрамлення на зразок тих, які охоплюють античні вази Кампаньї, і якби вона мала на голові вінок із нарцисів, а поблизу одну з тих великих дев’ятиструнних лір, на яких зображено Аполлона й гончого пса, вона, безперечно, була б схожа на ученицю Мітіленської школи, на лесбоську поетесу[176] під час відпочинку, але такою, якою міг би її собі уявити прерафаеліт.

– А ви киньте мені мадригал! – жартівливо відповіла вона, трохи відступаючи назад.

– Зараз я напишу його на мармурі балюстради, на останній терасі, на вашу честь. Приходьте прочитати його, коли будете готові.

Андреа повільно пішов униз сходами, які вели до останньої тераси. Цього вересневого ранку його душа розкрилювалася від дихання. День мав відтінок святості. Здавалося, море виблискує власним сяйвом, наче в його глибині жили магічні джерела променів; усі речі були просякнуті сонцем.

Андреа спускався, раз у раз зупиняючись. Думка про те, що донна Марія стоїть на веранді й дивиться на нього, сповнювала його невиразним хвилюванням, серце у нього в грудях калатало, наче налякане, так ніби він був юнаком, який зустрів своє перше кохання. Він переживав незглибиме щастя від того, що дихає тим самим прозорим повітрям, яким дихає вона, у яке було занурене і її тіло. Величезна хвиля ніжності виливалася з його серця, захоплюючи у свій потік дерева, каміння, море, так ніби вони були споріднені з ним і поділяли його хвилювання. Він почував себе так, ніби його підштовхує потреба глибокого обожнювання, упокореного, смиренного, чистого; потреба впасти навколішки, з’єднати руки й запропонувати їй своє туманне й німе почуття, про суть якого він не мав найменшого уявлення. Він мав таке відчуття, ніби сутність речей напливала на нього й змішувалася з його щирістю. «Невже, я кохаю?» – запитував він себе. І не наважувався заглянути всередину себе й поміркувати, бо остерігався, що ці делікатні чари розвіються, як уранішнє сновидіння.

«То я кохаю її? А що думає вона? А якщо вона прийде сама-одна, чи наважуся я зізнатися в коханні?»

Йому хотілося допитувати себе й не відповідати на свої запитання, й уривати відповідь серця новим запитанням і подовжити це вагання, водночас болюче й радісне.

«Ні-ні, я не скажу їй, що кохаю її. Її не зрівняти з іншими».

Він обернувся й знову побачив нагорі, на веранді, її неясну постать, осяяну сонячним світлом. Вона, можливо, дивилася вниз, проводжаючи його своїм поглядом і думками. З дитячої цікавості він вимовив дзвінким голосом ім’я жінки, яку бачив на веранді. Він повторив його двічі чи тричі, дослухаючись до власного голосу. «Марія! Марія!» Ніколи жодне слово, ніколи жодне ім’я не здавалося йому лагіднішим, мелодійнішим, ніжнішим. І подумав, що він почувався би щасливим, якби вона дозволила йому називати себе просто Марією, як сестра.

Ця істота, така духовна й виняткова, вселяла йому глибоке почуття відданості й покори. Якби його запитали, що для нього було б найприємнішим, він би не вагаючись відповів: «Підкорятися їй». Ніщо йому так не боліло б, як знати, що вона вважає його пересічним чоловіком. У жодної жінки, крім неї, він би не хотів шукати захвату, похвали, розуміння його творчості, його смаку, його досліджень, його любові до мистецтва, його ідеалів, його мрій, найшляхетніших поривань його духу і його життя. І найпалкішим його бажанням було оселитися в її серці.

Ось уже десять днів Марія жила в Скіфаної. І за ці десять днів як вона його підкорила! Їхні розмови то на терасах, то на лавах у затінку садів, то на алеях між рядами троянд іноді тривали по кілька годин, тоді як Дельфіна бігала, наче коза, між кущами цитрусових. Марія розмовляла з дивовижною легкістю, демонструвала справжні скарби делікатних і проникливих зауважень, розповідала з відвертістю, сповненою грації, про свої мандри й іноді однією мальовничою фразою розбуджувала в Андреа неозорі видовища країн і далеких морів. Він же докладав неабияких зусиль, щоб показати їй свої переваги, широту своєї культури, витонченість своєї освіти, гостроту свого сприйняття; і його опанувала величезна гордість, коли вона сказала з щирим захватом, прочитавши його «Легенду про Гермафродита»:

– Жодна музика так мене не п’янила, як ця поема, жодна статуя не справила на мене більш гармонійного враження. Деякі вірші досі мене переслідують і, мабуть, переслідуватимуть протягом тривалого часу, така в них сила почуття.

Сидячи на балюстраді, він згадав про ці слова. Донни Марії вже не було на веранді, завіса тепер затуляла весь простір між колонами. Певно, вона скоро спуститься вниз. Чи має він написати мадригал, як пообіцяв? Мука складати вірші поквапно здалася йому нестерпною, у цьому грандіозному й осяйному саду, де вересневе сонце, здавалося, свідчило про прихід несподіваної весни. Навіщо псувати собі це рідкісне враження, зайнявшись поквапним пошуком рим? Навіщо затьмарювати це радісне почуття, намагаючись запхати його в метричну неволю? Він вирішив полишити свою обіцянку й сидів, дивлячись на вітрила на далекому морському обрії, що виблискували вогнями, які навіть затьмарювали сонце.

Але його опановувала тривога упродовж того, як минали хвилини, й він повсякчас дивився нагору, чекаючи, коли між колонами передпокою з’явиться жіноча постать.

«Може,