Читати книгу - "Покров"

Літери старих документів плигали перед очима. Напружувалася, вибудовувала родове дерево Самійла Дороша. Борозна вела на схід, і щоби не заплутатися, Мар’яна розклала по поличках у звичайному зошиті все, що розвідала за цей час. Окремими рядками записувала посилання на документи, які могли би допомогти ясніше зрозуміти шлях того чи іншого з нащадків Дороша:

1. Перше коліно: старий чернігівський багатій Самійло Дорош і його молода дружина Перпетуя в 1842 році народили Гната Дороша, переїхали під Катеринослав, вивчили Гната на інженера-залізничника.

2. Друге коліно: Гнат Дорош і дружина його Ольга Вернер, дочка лікаря Алоїза Вернера, у 1880-му народили сина Олександра. Із замовлених панахид виходило, що Гнат помер молодим, та в реєстрових книгах Мар’яна не знайшла записів про відспівування інженера-залізничника. Натомість зберігся щоденник лікаря Алоїза Вернера та карлючки служниці Дарки, яку Вернер вчив грамоти так завзято, що під кінець життя Дарка й собі мемуари написала про життя в панів Дорошів.

Мар’яна скопіювала записи лікаря і служниці, та вивчати не стала.

— Усе зрозуміло з другим коліном, — вирішила.

3. У третьому коліні Олександр Дорош продовжив професію свого діда по матері Алоїза Вернера — у 1905-му закінчив Харківський університет, став лікарем, поїхав людей зцілювати ще далі — до невеличкого містечка Ізюм, де одружився з донькою місцевого священика Тетяною Курійко, жив доволі небідно, та дітей не заводив аж доти, доки в 1910 році не побудував на Веприцькому хуторі дім на вісім вікон. У 1911-му в Олександра і Тетяни народилися хлопчики-двійнята, померли, не проживши і року, і тільки за п’ять років, у 1916-му, Тетяна подарувала чоловікові сина, якого нарекли Ерастом, а сама сконала. І добре, а то би зболіло серце за сина…

4. Четверте коліно роду Дорошевого загубилося в кривавих хвилях революцій, Першої світової і громадянської війн. Тільки у споминах інженера-хіміка Онищенка Мар’яна розшукала згадку про події 1923 року, коли в Ізюмі під керівництвом професора хімії Харківського політехнічного інституту Григорія Юлійовича Жуковського на заводі оптичного скла вперше зварили скло крон, а серед поважних гостей, які спостерігали за історичною подією, був і секретар КП(б)У, герой громадянської війни, орденоносець Іван Кручений «із дружиною і бойовою подругою Лілією Бергман і всиновленим сиротою 7-річним Карлом». Подружжя Кручених вибрало хлопчика з-поміж інших у сиротинці, і хоч раніше його звали Ерастом, вирішило дати дитині справжнє революційне ім’я — Карл на честь великого Карла Маркса, а прізвище залишили, бо дитина боронилася, як могла: відмовлялася їсти, не розмовляла, не відгукувалася на прізвище Кручений, а лиш на Дорош.

— Ераст став Карлом? — Мар’яна розгубилася.

Шукала і Карла, і Ераста. Відповідь знайшла на пожовклій газетній сторінці за рік 1937-й з портретом молодого усміхненого хлопця. Секретар комсомольської організації Ізюмського заводу оптичного скла, інженер-технолог Карл Дорош завзято розповідав читачам, як допоможе побудові соціалізму сильна Червона армія, яка, своєю чергою, ніяк не обійдеться без приладів з оптичним склом, що його виробляє Ізюмський завод.

— Він! — Мар’яна загорілася, відкрилося друге дихання, та Карл Дорош ніяк не бажав ділитися особистим життям.

— Коли ж ти вже діток наробиш, комсомолець! Тобі ж уже двадцять один! — дратувалася Мар’яна, довбала скелю.

Карл Дорош став батьком у тридцять років, у 1946-му, коли дружина Марія народила йому сина, і Карл назвав його Олександром. На честь свого діда.

— Слава тобі, Господи! — Мар’яна розсміялася тихо, щоби не нервувати архівну тишу. — От і все! Майже все… — знайти відомості про людей у післявоєнні роки здавалося справою миттєвою: рукою дотягнеться!

5. Так і виявилося! П’яте коліно секретів не хоронило. Олександр Дорош, 1946 року народження, пішов шляхом батька, влився в ряди заводських робітників, відпрацював після школи три роки, аби отримати дозвіл на вступ до інституту, здобув вищу інженерну освіту в Харкові, повернувся на завод, де працював батько, та до того встиг женитися в двадцять років на однокласниці Ангеліні, яка в 1967-му народила Олександру Дорошу доньку Надію.

— Давай, Надійко! Шосте коліно роду Дорошевого! Не підведи! Кого народила? Хтось же є — сьомий… Чи сьома… Сьоме коліно потрібно! — Мар’яну охопило невтримне хвилювання. Довга таємнича історія врешті добігала кінця, і здавалося, на цьому останньому етапі неодмінно з’явиться непоборна перепона: розіб’є вщент копітку виснажливу працю, пошматує папери і грошей… грошей не дасть.

— Усе вийде… У мене все вийде! — пізнім вечором наприкінці січня полізла в Інтернет. Набрала в пошуку «Ізюмський завод оптичного скла». Був сенс. Зі складним високотехнологічним виробництвом пов’язали свою долю три покоління Дорошів… Може, і Надію туди понесло. У мережі щось має бути про те.

Відкривала посилання: історія, фотки, асортимент, контакти, біноклі, приціли — не те, не те, не те. Змінила параметри пошуку: Ізюмський завод оптичного скла + Дороші.

— «Славна доля», — прочитала до біса банальний заголовок.

Уже хотіла пропустити, та, навчена архівом перевіряти всі папірці на автоматі, клікнула — і щелепа відвалилася. На моніторі — велике сімейне фото. Точнісінько таке — в Ярковій кімнатці на Подолі. Десятка зо три людей різного віку під розкішною липою скупчилися навколо поважного дідуся в лляному костюмі. Посеред них Ярко усміхається — юний, геть дитина. На задньому тлі кіоск із парадоксальною вивіскою «ШИНОМОНТАЖ. ГОРІЛКА. МЕД».

— Ярку… Ти Дорош? Дорош у сьомому коліні?… — підхопилася. Метушилася кімнатою туди-сюди, зиркала на монітор. — Бути не може!

До ноутбука. Чого ж вона так дурна? Уже й паніка. А зайве! Спершу треба прочитати розлогу статтю під світлиною. Там відповіді. Увіп’ялася очима в монітор… Ага… Так ось у чому справа! Рік 2006-й. Карлу (Ерасту!) Дорошу виповнилося дев’яносто років. До старого з’їхалася рідня, керівництво заводу не забуло. Ще б пак! Карл малим хлоп’ям на власні очі бачив славетного професора Жуковського, який за царя почав завод будувати, Карл був свідком того, як 13 травня 1923 року на заводі вперше зварили крон! І, певно, так йому те діло до душі припало, що по закінченні інституту повернувся на рідний завод, де пропрацював усе життя.

— Та знаю, знаю… — шепотіла Мар’яна збуджено. — І Карл-Ераст на заводі пропахав, і син його Олександр… Далі що? Невже й Надія скловаром стала?

6. Шосте коліно. Як стверджував автор статті, Надія Олександрівна Дорош стала не скловаром, а художником-склодувом, разом із чоловіком Іваном Вікторовичем Раєвським заснувала в Ізюмі майстерню художніх виробів зі скла і досягла таких висот у делікатній справі, що й італійські склодуви з острова Мурано надсилали їй свої «браво!», неодноразово запрошували до участі у професійних збіговиськах для обміну досвідом і просто на відпочинок під гарячим апеннінським сонцем.

- Італія… Так он звідки кватроченто… І скляний янгол… — Мар’яна вже