Читати книгу - "Покров"

— Може, підкажете, де того виродка шукати? — з надією увіп’ялася поглядом у бабине темне лице.

Баба доїла хліб, витерла вуста сухою долонею. Похитала головою, очі — все в землю.

— Не виродка шукати час. Виродка є кому покарати. Гроші спіши повернути! Та не ті гроші, що вкрадені, тих уже нема, розвіяні. Нові гроші… Нові!

— Які «нові»? Де я їх візьму? — розгубилася Мар’яна.

— Нові гроші в старих паперах, — прошамкала Кривошиїха, відірвала врешті погляд від землі, глянула на Мар’яну. — Очі в тебе юдейські. Жиди в роду були?

— Що за маячня?! Ніколи! — Мар’яна розгубилася ще більше, занервувала.

— Муся у нас — Озерова. Російське коріння, певно, — встрягла Поля.

— Юдейське… — відмахнулася бабця, підвелася, посунула геть.

Оце і вся допомога?! Мар’яна впала на ящик поряд із Полею, дістала з кишені сигарети, клацала запальничкою, ніяк вогню добути не могла. Дратувалася: гарно влаштувалася баба — бреше людям без сорому, а ті їй дякують не тільки словом. Он де зуби у баби — кращі за Мар’янині. Такі нові зуби тисяч на тридцять потягнуть. І Поля — наївна…

— Вона тобі про Ігореву смерть розповіла? — спитала подругу, не стримуючи прикрості. - І ти віриш цій божевільній? Тоді я — єврейка! От зараз піду… Пориюся в старих паперах, знайду нові гроші… Двісті тисяч — то ж дрібничка! Варто лише знайти старі папери! У тебе старих газет нема? А! Знаю! У КМДА мають бути старі газети, може, архівні… - замовкла на півслові, приголомшено подивилася бабі вслід: невже стара про Дорошів спадок казала?…

Рід Самійла Дороша не стежину в майбуття проклав — таку широку борозну: Мар’яна увірувала — от-от дошкребеться до сьомого коліна. Стримувала азартне хвилювання: спокійно, без істерики! Тільки би не помилитися, не проґавити посеред сотень архівних документів ниточку, що веде від першого коліна роду Дорошевого до другого, від нього до третього і все далі, аж до наших днів.

— Усе буде добре! У мене все вийде! — щоранку летіла до тата, підбадьорювала бідаху. — Вже скоро віддамо на Майдан гроші.

— Ні, Мар’яно. Не мають діти відповідати за батьків, — слабкий тато з покаліченим хребтом так і лежав колодою: попереду кілька складних операцій, та він уперто відмовлявся від доньчиної допомоги.

Мар’яна не зважала.

— Мені просто пощастило. Надзвичайне замовлення на роботі отримала, — брехала. — Винагороди вистачить і Майдану борг віддати, і тебе, тату, на ноги поставити. Та і мама допомагає…

Мар’яна замовкала на мить, пригадувала суворі очі баби Нати, бо та онуку перед собою всадовила і наказала: щоби батькові ані слова про втечу материну. «Що хочеш бреши, а Валя не має знати правди, — сказала. — Хай очуняє, вийде з лікарні, сам з нею розбирається!»

— У мами серце… — казала Мар’яна татові щодня, виконувала бабину настанову. — Ти ж знаєш… Така емоційна… Я проти, щоби вона приходила. Так їй і сказала: «Сиди, мамо, вдома, а тата я провідуватиму, бо ти там рознюняєшся, татові погіршає…» Привіт тобі передає, - знічувалася від брехні, поспіхом виходила. — Я до лікарів… Попитаю, що треба.

А треба до дідька. Покалічений Валин хребет не міг чекати — щодня Мар’яні передавали список необхідних препаратів. Вчитувалася в довгий перелік, серце завмирало: та звідки ж стільки грошей взяти?

— А то вже не твоя проблема! — баба Ната чекала на онуку під лікарнею. Забирала список, чимчикувала кудись.

Зустрічалися пізно ввечері в хрущовці на Воскресенці. Баба викладала на стіл пом’яті купюри, старанно перераховувала — на день зятеві вистачить, а завтра — дай Бог! — баба ще в дзьобику принесе.

— Де ти гроші береш? — допитувалася Мар’яна.

Бабця не зізнавалася. Усміхнеться, онуку обніме.

— Краще скажи бабі, де ти цілісінькими днями пропадаєш?

Мар’яна не зізнавалася. Підхоплювалася, дзеленчала тарелями.

— Пусте… Повечеряймо? Ти що сьогодні приготувала?

Тихі вечори в компанії баби Нати повертали дитинство — все встигала стара: і печеню зробити для онуки, і зятеві на завтра бульйону наварити, а ти, Мар’яно, тільки сиди і підхоплюй бабину турботу щедрими оберемками. Нагодує, спати вкладе, на диван поряд присяде: «Спи, квітко моя». Жити не страшно, бабуся поряд.

— Тільки про матір не згадуй, — шепоче Мар’яна. — Давай домовимося: ніколи про неї не говорити.

— От затята! Та добре… Ще буде час для прощення. Спи…

Мар’яна заплющувала очі. Подумки підганяла час — швидше біжи! Щоби вже ранок — до тата, потім стрімголов до архіву… Впасти у минувшину, як у море, до глибокого вечора, вмовляти себе не захоплюватися неймовірними подіями давніх часів, прямувати за нащадками Самійла Дорошами крізь століття ХІХ, ХХ до ХХІ… «Тільки би Хотинський не дізнався!» — страшилася, у вухах — погрози колишнього коханця.

Щодня бігла до історичного архіву, щільніше насувала шапку на брови, носа в шалик, роззиралася: хоч би Хотинський не вирішив навідатися сюди, щоби перевірити, чи не продовжує Мар’яна пошуки канадських скарбів. Вона ж, певно, не має на те права без його дозволу?… То, мабуть, нечесно…

— Та маю ж я його якось покарати! — переконувала себе. — Він мене зрадив! Не я! Ну… і я… З Ярком… Але то інше! То не можна порівнювати. Хотинський — альфонс! А я — щиро…

Згадувала Ярка, знічувалася, бо збудження заливало по вінця. «То щось неправильне — так жадати хлопця, так тужити за ним, так ревнувати, — губилася. — Може, він… мій мужчина, а я не допетрала одразу? Змарнувала все…» Гнівалася сама на себе, наказувала: не думай про Ярка, Мар’яно! Спочатку — Дороші!

Дороші не відпускали. Січень розсік місяць навпіл, 16-го Рада спробувала розігнати Майдан папірцем: за ґрати незадоволених! Майдан відповів на Йордана бурхливим наступом на урядовий квартал. У тегах: коктейлі Молотова, травматична зброя, світлошумові гранати. Журналісти втрачали очі, та не совість, а війна вже примірялася… двадцять другого січня: п’ятеро двохсотих, триста трьохсотих. Героям слава… Безславні ще не розуміли: кінець! Брата — на брата. «Беркут» розгромив медичний пункт на Грушевського, фотографувався поряд із роздягненим догола Гаврилюком, вишкірявся… Мар’яна дізнавалася про все те зі схвильованих розмов у лікарні, у метро, в архіві, на вулиці, нервово перегортала сторінки архівних документів: часу нема! Нема! Скоріше би гроші на Майдан. Хай їм стане легше… Усім! І Полі, і Аніті з Федею, і Біджо з Авророю. І Яркові… І тим двом дурепкам із Полтави, і мамаївцям, і чорнявому хлопцю з гітарою, і його русокосій дівчинці, і старій Кривошиїсі, і жіночці у вовняній хустці, і хлопцям, яких вона сторожила, як мати… Хай би вони всі жили…

— Уже скоро, скоро… — шепотіла, наче від тих грошей, які добути хотіла, доля