Читати книгу - "Покров"

Тележурналістка смикнула мікрофон до себе.

— Банківські реквізити волонтерської організації В’ячеслава Шуляка, відомого мецената, який допомагав Майдану і тепер помагає фронту, ви бачите на екрані. Також ви можете знайти інформацію на нашій сторінці в Інтернеті…

— Чого це ти зблідла? Знаєш його? — почула Аїда за спиною материн голос.

Клацнула пультом — досить кіна! Озирнулася до матері.

— Ні… З чого взяла? — пішла кімнатою, виглядала у вікна. — А Валя де?

— Надворі. Що з тобою?!

— У столицю би на день-другий… — люто прошепотіла Аїда.

— Хоч раз ти мої думки читаєш, — усміхнулася бабця. — Збирайся, Аїдо. За Мар’янкою наглянеш у Києві, а я тут — за твоїм Валею.

Виїжджати вирішили того ж дня під вечір, коли рейсові автобуси напівпорожніми поверталися до столиці. Уже зібралися, уже Мар’яна тата обійняла — аж живіт скрутило різким болем.

— Мамо… — прошепотіла перелякано, очі на лоба. Прилягла на диван: зараз, зараз… — Як же боляче, мамо!

— Господи! — приголомшено вигукнула Аїда. — Валю, мамо! У неї ж пологи почалися! Що робити? Валю, дзвони в «швидку»!

— У район чи в Київ?

— Який Київ?! До Києва сто кілометрів! У район! Господи, мамо! — Аїда вчепилася в стару. — Що робити?!

— Пельку спершу заткни! А потім… подивимося, — не так уже впевнено відповіла бабця.

Мар’яна змокла й виснажилася вкрай: сили стікали не потом, кров’ю. Не бачила, як навколо метушаться перелякані Аїда й бабця Ната, як тато, який ніколи не виявляв релігійних почуттів, тихо молиться в сусідній малій кімнатці.

Марила: перед очима в чорному безкінечному просторі кружляли злі люди: насміхалися, реготали відверто й гнівно, намагалися вчепитися в русяве волосся, вимагали крові… Їх відганяли інші: приймали на себе удари, тримали одне одного за руки, утворюючи навколо Мар’яни живий захисний покров. Злі пробивали, а добрі не падали. Лиш хиталися, зчіпляли руки — скільки ж часу вистоять?! Чи встоять?!

— Дитину! Дитину забирайте! — вила Станіславина душа.

— Не дайте дитині згинути! — благала душа Яремина.

Отак і забули про Мар’яну.

— Я — ціна… — видушила разом із переймами, втратила свідомість.

— Господи, мамо! Вона померла?! — Аїда ридала беззвучно, хльоскала доню по щоках. — Мар’яночко! Мар’яночко!

— Вийдіть усі! — почула за спиною владний голос. Озирнулася — Кривошиїха у дверях стоїть. Темна, страшна, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.

І не пискнули — вибігли до малої кімнати, обійнялися — плакали, благали: «Та вже нас прибери, Боже! Мар’янку залиш! І дитятко».

Кривошиїха над породіллею нахилилася, забубоніла щось тихо, піднесла до Мар’яниного носа травичку суху.

— Відпочила? — спитала, коли Мар’яна здригнулася, розплющила очі.

— Я — ціна… Хай… Бабо… Поможіть дитині народитися… — прошепотіла слабко.

— Не такий твій гріх страшний, щоби в помочі відмовити, — тріскучим голосом відповіла Кривошиїха. — Усе, що можу, зроблю, а чи поможе — не знаю, бо неможливе сталося: два потічки покинули русла свої, нові пробили, аби в одну течію злилися.

Присіла поряд, руку на Мар’янин живіт поклала:

— Не здавайся, гілка з дерева Дорошевого! Трудися…

Мар’яна відчула, як наближаються перейми, очі лізли з орбіт — перед очима все билися душі, та покров ставав міцнішим. Дедалі міцнішим. Закричала відчайдушно і моторошно, очі залило чорнотою. І раптом відчула неймовірне легке блаженне щастя — душа відірвалася від тіла, понеслася до сонму виснажених, скалічених, та незборних душ, які огорнули її міцним непробивним покровом.

— Агов… Повертайся! — Кривошиїха била по щоках, примовляла: — Повертайся… Ще помреш… Усі помремо, а поки поживи!

Мар’яна розплющила очі — все пливло. У нескінченному білому просторі світило нове сонце.

— Я жива?

— Син у тебе… Восьме коліно роду Дорошевого, — відповіла Кривошиїха і раптом усміхнулася. Ніхто до того бабиної усмішки не бачив.

Поклала Мар’яні на груди живе голе дитятко: смішно вигинало вуста, схлипувало тихо, ніби жалілося, що так важко на світ Божий народитися.

Мар’яна обережно обійняла дитинку тремтячими руками. Очей із синочка не зводила.

— Дякую, що не лишили без помочі, Кривошиїхо, — прошепотіла.

— Раніше би прийшла… — відповіла баба. — Та біля панських руїн неможливе сталося — джерело нове землю пробило, залило все. Широке, міцне. Ріка в Дорошівці буде. Дім твій біля нової ріки…

А з неба на те дивилася зранена битвою, понівечена, та незламна вічна душа Яремина. Усміхалася втомлено і щасливо.

— Хай би Яремою хлопця не називали, — шепотіла. — Андрієм би… Дід Андрієм звався… Славний козак був. У Чернігівському козацькому полку ніхто краще за Андрія Дороша шаблею не володів…