Читати книгу - "В сталевих грозах"

Ми відсунули тарілки й усоте до найменшої подробиці обговорили все, що нас може спіткати. Поміж тим ми пригощались взаємно шеррі-бренді, а Кініц веселив нас бородатими дотепами. За двадцять п'ята ми поскликали бійців і повели їх у бункер на передовій. У дроті вже були вирізані діри, й довгі, висипані вапном лінії, ніби великі годинникові стрілки, вказували напрям атаки. Потиснувши руки, ми попрощалися і чекали того, що мало статися.

Я був одягнений і споряджений відповідно до завдання, яке ми збиралися виконати: на грудях два мішки з-під піску, в кожному по чотири ручні гранати, зліва — з ударним капсулем, справа — з пороховим, у правій кишені кітеля пістолет 08 в кобурі на довгому ремінці, у правій кишені штанів — маленький маузер, у лівій кишені кітеля — п'ять лимонок, у лівій кишені штанів — компас з підсвітленням і свисток, на поясі — карабінні гаки для зривання запобіжників на ручних гранатах, кинджал і ножиці для металу. У внутрішній нагрудній кишені лежав набитий гаманець і моя домашня адреса, в лівій кишені штанів — пласка пляшчина шеррі-бренді. Від погонів і ґібралтарської стрічки ми відмовилися, щоби не давати противнику жодної можливості нас ідентифікувати. Розпізнавальним знаком була біла стрічка на обох рукавах.

За чотири хвилини до п'ятої з лівої сусідньої дивізії відкрили відволікальний вогонь. Рівно о п'ятій за нашим фронтом спалахнуло небо, снаряди з ревом описували свої траєкторії над нашими головами. Ми з Кльопманном стали перед входом до штольні, закурили ще по останній сиґарі; втім, через численні недольоти довелося зайти в укриття. З годинником у руці ми відраховували хвилини.

Рівно о 5:05 ми вирушили зі штольні по наготованих шляхах через загородження. Я біг, занісши руку з гранатою, і в першому світлі дня бачив, як атакує правий патруль. Неприятельська загорожа була слабка; я в два прийоми її перестрибнув, але перечепився через натягнутий колючий дріт і впав у вирву, звідки мене витягли Кльопманн і Мевіус.

«Туди!» Ми застрибнули в перший окоп, не наразившись на спротив, у той час як зліва розгорілася оглушлива битва гранатами. Не звертаючи на неї уваги, ми переметнулись через загородження з мішків, наповнених піском, зникли, пригнувшись, у вирвах і вигулькнули знову аж біля шереги рогаток перед другою лінією. Оскільки й вона була геть поруйнована й не давала жодної надії взяти тут полоненого, ми, не затримуючись, поквапились далі вперед укріпленою траншеєю. Спочатку я вислав наперед саперів, щоб навели там лад; та оскільки був невдоволений темпом, сам став на чолі виправи. Часу на феєрверки не було.

Біля входу в третю лінію нам трапилась знахідка, від якої перехопило подих: на землі жеврів недопалок сигарети, що віщувало безпосередню близькість ворога. Я дав своїм людям знак, міцніше стис ручну гранату й почав скрадатися вперед добре розбудованим окопом, стіни якого підпирала велика кількість полишених гвинтівок. В такі миті пам'ять затримує кожну дрібницю. Отож, у цьому місці мені, мов видиво, вкарбувався казанок, з якого стирчала ложка. Через двадцять хвилин цей спогад врятує мені життя.

Раптом перед нами промайнули якісь невиразні тіні. Ми помчали навздогін і потрапили у глухий кут, у стіні якого був вибитий вхід до штольні. Я зупинився перед ним і закричав: «Montez!»[40] Відповіддю була пожбурена ручна граната. Вочевидь, вона була сповільненої дії; я почув тихенький клац і мав ще час відстрибнути. Вдарившись об протилежну стіну, снаряд розірвався на рівні голови, розшматував мій шовковий картуз, кілька разів поранив у ліву руку й зрізав пучку мізинця. Офіцеру саперів, що стояв поруч, пробило ніс. Ми відійшли на кілька кроків і закидали це небезпечне місце ручними гранатами. Хтось надто беручкий пожбурив запалювальну трубку прямо у вхід і цим унеможливив наступну атаку. Довелось нам повертатися і йти третьою лінією в протилежному напрямку, щоб нарешті впіймати хоч одного бранця. Скрізь лежала полишена зброя і покинуте спорядження. Питання: а де ж господарі усіх цих численних гвинтівок? Де вони причаїлися? — усе мучівніше поставало в нас, та ми з гранатами напоготові й наставленими пістолетами рішуче пробирались усе далі в нетрі затягнутих випарами пороху окопів.

Як ми рухалися від цього моменту, я усвідомив собі щойно пізніше, коли на дозвіллі розмірковував про цю виправу. Навіть не зауваживши, ми завернули в третю траншею і наблизились, тим часом уже під власним заслінним вогнем, до четвертої лінії. Час від часу ми виламували котрийсь із вбудованих у стіни ящиків і клали собі до кишені гранату на пам'ять.

Пройшовши отак кілька разів через повздовжні й поперечні окопи, ми вже геть перестали розуміти, де ми і з якого боку німецька позиція. Поступово всіх охопила тривога. Стрілки компасів танцювали в гарячкових руках, а при пошуках Великої Ведмедиці шкільна премудрість у цьому збудженні геть вилетіла з голови. Гомін голосів у прилеглих окопах свідчив, що противник оговтався від першої несподіванки. Незабаром він зрозуміє наше становище.

Коли ми в черговий раз повернули назад, я йшов останній і тут раптом побачив перед собою дуло кулемета, що хиталось над купою мішків з піском. Я кинувся, перечепившись через якийсь французький труп, туди й побачив підофіцера Кльопмана й фенриха Зґлініцкого, які моцувалися з кулеметом, в той час як стрілець Галлер обшукував розтерзане тіло на предмет документів. Забувши про все на світі, ми в гарячковому поспіху заходились коло кулемета, щоби принести бодай якусь здобич. Я силкувався відкрутити нижні шрубки, хтось ножицями для дроту відривав стрічку, нарешті ми взяли цю штуку як була, на тринозі, вже збираючись понести її в нерозібраному вигляді. В цю мить з паралельного окопу в бік, де, як ми гадали, була наша лінія, долинув дуже збуджений, але грізний ворожий голос: «Qu'est-ce qu'il у а?»[41], і якась чорна куля, ледь виділяючись на тлі світанкового неба, високою дугою полетіла на нас. «Стережись!» Між мною і Мевіусом зблиснуло; осколок влетів Мевіусові в долоню. Ми кинулись на всі боки, все безнадійніше заплутуючись в лабіринтах окопів. Зі мною були тепер тільки офіцер-сапер, в якого з носа юшила кров, і Мевіус з пораненою долонею. І тільки спантеличення французів, які й досі не наважувались показатися зі своїх нір, віддаляло нашу погибель. Йшлося вже про лічені хвилини, коли ми от-от неминуче мали напоротися на сильніший загін, який би з насолодою з нами розправився. Сподіватись пощади було не варто.

Вже цілковито втративши надію вибратися живим з цього осиного гнізда, я раптом скрикнув