Читати книгу - "В сталевих грозах"

Моя штольня була глибока й вогка, там постійно крапало. Була в ній ще одна маловтішна властивість: в цій місцевості замість звичайних вошей водились якісь набагато прудкіші їх родичі. Ці види, напевно, перебувають між собою в антагоністичному стосунку, подібно як мандрівні та домашні щурі. Тут не допомагали навіть такі випробувані заходи, як зміна білизни, бо стрибучі паразити підступно чаїлися в соломі лежаків. Доведений до відчаю сплячий рано чи пізно зривався серед ночі, здирав усі покривала й влаштовував справжнє полювання.

Та й харчування залишало бажати ліпшого. Крім ріденької юшечки на обід, нам видавали лише третинку хліба зі сміховинно маленькими додатками, які здебільшого складалися з напівзіпсутого повидла. Половину з того мені щоразу зжирав гладкий щур, за яким я часто й намарно ганявся.

Роти — резервна й та, що стояла на відпочинку, — розташовувались у схованих глибоко в лісі найпростіших зрубних поселеннях. Особливо подобалось мені моє житло на резервній позиції, в землянці, що приліпилася у мертвій зоні до схилу вузької лісової ущелини. То була крихітна, напівукопана у схил хижка, серед густих хащ ліщини й дерену. З вікна відкривався вигляд на заліснений гірський хребет й вузьку, перетяту потічком галявину на дні. Тут я розважався годівлею незчисленних павуків-хрестовиків, що виплітали в кущах свої велетенські колеса. Наскладена при задній стіні зрубу колекція найрізноманітніших пляшок виказувала, що вже не один відлюдник проводив тут затишні години, тим-то й я намагався не занедбувати гідного місцевого звичаю. Вечорами, коли туман, мішаючись з важким білим димом моєї дров'яної грубки, здіймався з ущелини, а я в перших сутінках сидів навпочіпки при відкритих дверях, на межі прохолодного осіннього повітря й тепла вогню, мені видавалося, що мирний напій тут вельми доречний: червоне вино наполовину з яєчним лікером у череватому келиху. До нього я читав книжку й вів свої записи. Ці тихі свята були мені розрадою й у тім, що якийсь старший за званням пан, який прибув із резервного батальйону, перебрав командування моєю ротою, а я в ранзі чотного знов мусив справувати нудну окопну службу. За давнім звичаєм я намагався якось урізноманітнити нескінченні стояння на варті частими вилазками.

24 серпня осколком гранати поранило хороброго ротмістра Бекельманна. Він був уже третім командиром батальйону, якого полк втратив за короткий час.

В часі окопної служби я заприязнився з підофіцером Кльопманном, вже старшим, одруженим чоловіком, що вирізнявся великим завзяттям в бою. Він належав до тих людей, чия відвага ніколи не дає навіть найменшої слабинки; такі трапляються один на сотні. Ми умовилися «позазирати трохи французам в окопи», і 29 серпня нанесли їм перший візит.

Ми поповзли до прогалини у ворожому загородженні, яку вже перед тим вночі вирізав Кльопманн. До нашої несподіванки, вона виявилася залатаною; однак ми, наробивши немало галасу, знов її перетяли й пірнули в траншею. Вичекавши доволі довго за найближчою поперечиною, ми покралися далі вздовж телефонного проводу, що закінчувався біля устромленого в землю багнета. Ми виявили, що позиція відгороджена кількома рядами колючого дроту й одним рядом ґрат, але незайнята. Роздивившись усе як слід, ми повернулися тим самим шляхом, ретельно залатавши дірку, аби приховати наші відвідини.

Наступного вечора Кльопманн знову нишпорив біля цього місця, але його зустріли рушничними пострілами й ручними гранатами, так званими «качиними яйцями», одна з яких, не розірвавшись, упала коло самої його міцно втисненої в землю голови. Довелось йому щодуху накивати п'ятами. Ще через вечір ми вирушили вже удвох і виявили, що передня траншея тим часом зайнята. Ми підслухали вартових і визначили їхні пости. Один насвистував якусь безжурну мелодійку. Нарешті в нас почали стріляти, й ми відповзли.

Коли я знов опинився в окопі, раптом звідкись з'явилися мої товариші Фойґт і Гаферкамп, вже явно під чаркою. Їм стрельнула шалена ідея: полишити затишну землянку й крізь темний, хоч в око стрель, ліс податися на передову, щоб, як вони казали, «піти в патруль». Я завжди дотримувався переконання, що кожен божеволіє, як заманеться, а тому й дозволив їм вилізти з окопу, хоч неприятель ще й досі не вгамувався. Втім, їх «патрулювання» полягало лише в тому, що вони вишукували шовкові парашути від французьких ракет і, вимахуючи цими білими хустинами, ганялись один за одним перед ворожим загородженням. Звісно, у них стріляли, проте за якусь часину вони щасливо повернулися. Бахус мав їх у своїй надійній опіці.

10 вересня я вирушив з резервного табору в бойовий штаб полку, збираючись проситися у відпустку. «Я про Вас не забув, — відповів полковник. — Однак полку необхідно провести розвідку боєм, і я хотів доручити її командування Вам. Доберіть належних людей і повправляйтеся з ними внизу, в таборі Сулевр».

Ми мали в двох місцях проникнути в неприятельську траншею і спробувати захопити полонених. Патруль розділився на три частини, два проривні загони й підрозділ, що мав зайняти першу лінію ворога й прикривати нас зі спини. Крім загального командування, мені доручили вести лівий загін, правий я довірив лейтенанту фон Кініцу.

Коли я збирав добровольців, з кожної роти зголосилося, на мій подив — як-не-як, був уже кінець 1917 року — майже три чверті залоги. Відбір учасників я здійснював моїм звичаєм — пройшовшись уздовж фронту і вишукуючи «хороші обличчя». Інші мало не плакали, що їх не взяли.

Мій загін складався, враховуючи мене, з чотирнадцяти бійців, серед них — фенрих фон Зґніліцкі, підофіцери Кльопманн, Мевіус, Дуєзіфкен та два сапери. Тут зійшлися найшаленіші відчайдухи другого батальйону.

Десять днів ми вправлялися в метанні гранат і відпрацьовували операцію на подібному до реального штурмовому об'єкті. Диво, що при такому завзятті лише трьох моїх людей поранило осколками. Поза тим ми не мали жодних інших обов'язків, так що пополудні 22 вересня я, як вожак здичавілої, але вдатної зграї, вирушив на другу позицію, де нам було наказано розташуватися на ніч.

Увечері ми з Кініцом пішли через темний ліс до командного пункту батальйону, бо ротмістр Шумахер запросив нас на «вечерю для смертників». А тоді вклалися в нашій штольні ще кілька годинок поспати. Дивне це відчуття, коли знаєш, що завтра вирушаєш у виправу на життя або смерть, і перед тим як заснути, ще якийсь час вслухаєшся в себе, підбиваєш підсумки.

О третій нас розбудили, ми встали, помились і наказали готувати сніданок. Все почалося зі сварки, бо мій ординарець страшенно пересолив яєчню, якою я хотів