Читати книгу - "Аптекар"

Розбійник кивнув з таким виглядом, наче робив усім цим людям послугу. Жоден м’яз на його обличчі при цьому не ворухнувся.

— Знімайте, — махнув рукою суддя.

Розбійник зійшов на поміст уже сам, байдуже глянув на широку колоду з чотирма залізними скобами і, повернувши обличчя до отця Амброзія, поцілував хрест. Каспера збентежила ця дика сміливість і погорда до смерті. Поки отець читав молитви, розбійник дивився кудись понад юрбою, покусуючи довгого вуса і, здавалося, ширяв думками дуже далеко. Уперше кат відчув прихильність до страченця і повагу до його відчайдушності.

Він знав, що Головач насправді не належав до тих розбійників чи опришків, яких оспівував народ, бо не відбирав у багатих і не роздавав бідним, лише інколи дозволяв якийсь вибрик, поведінка його ніколи не була шляхетною. «Мене теж можна було б прозвати Головачем», — гірко усміхнувся кат і, мимоволі звернувши очі у той бік, куди дивився розбійник, усе зрозумів. Головач дивився туди не знічев’я — там позаду натовпу на коні сиділа молода жінка. Вітер куйовдив її довге каштанове волосся, завіваючи аж на обличчя. Каспера вразив її спокій. Нічого незвичного не було в її вигляді. Щоб краще бачити, багато хто сидів на конях або на деревах. Якби не одна відмінність: поруч з нею стояв ще один осідланий кінь, на якому сидів маленький хлопчик, надто маленький, аби самому скакати на коні, тому жінка його притримувала однією рукою. Каспер зиркнув на Головача, але його обличчя й далі було незворушним.

Лукаш помітив погляд ката і теж глянув у той бік. І враз відчув, як стає йому спекотно — він упізнав жінку на коні. Вона прийшла попрощатися і прихопила з собою дитину. Навіщо? Щоб син побачив смерть батька? То була доволі дивна забаганка. Хіба що… Але тут його роздуми перебила несподіванка.

Звідкілясь ізгори оглушливо залунала сурма. Всі задерли голови — на самім вершку Ратуші стояв голий чоловік з білими крилами за спиною і сурмив. Тіло його було подекуди обліплене пір’ям, що при кожному його русі опадало і, вигойдуючись, плавно опускалося на людей. Натовп зашумів і став хреститися: «Янгол святий! Янгол! Страшний суд!» Вояки, що стримували юрбу, зламали стрій, і вмить усе перемішалося. Мабуть, ніхто в цей час не помітив того, що Каспер: Головач зістрибнув з помосту і пірнув у юрбу. Жінка підхопила хлопчика на руки, звільнивши другого жеребця, а за хвилю двоє вершників щезли в глухих безлюдних вуличках. Каспер міг перешкодити втечі, але щось його стримало. Чи не вигляд тієї жінки з дитиною? Йому до болю захотілося, щоб і його хтось отак чекав, хтось коханий, і щоб можна було помчати на конях разом у далеч, туди, де ніхто не знає тебе, де можна загубитися у людському муравлиську. Він задер голову і собі, спостерігаючи за янголом, щоб ніхто не запідозрив його у змові з розбійником.

А янгол посурмив, посурмив і теж раптово зник. І тільки тоді всі побачили, що Головача нема. Рейвах зчинився несамовитий. Одні кричали, що його забрав янгол, інші — що чорт, суддя лаявся і нарікав на війта, котрий дозволив зняти ланцюги, війт кидав прокльони й команди, одні вояки метнулися в Ратушу, інші на конях помчали у всі кінці міста. Даремно суддя і війт з лавниками намагалися зупинити розгардіяш, щоб довідатися, чи нема свідків того дивовижного зникнення, натовп кипів, хрестився і розлазився, мов комашня.

— А ви? Ви щось бачили? — гукав суддя до Каспера, але той замотав головою і розвів руками, даючи зрозуміти, що як і всі дивився на янгола.

Та ось янгола й вивели з Ратуші. Ним виявився юродивий Стах, він щось перелякано белькотів, пригортаючи сурму до грудей. З великими труднощами вдалося витягти з нього, що приходили до нього два янголи у всьому білому і звеліли вилізти на Ратушу та звістувати день Останнього Суду. Вони його уночі тихцем завели в Ратушу, вивели сходами нагору, роздягнули, вимастили лоєм, обсипали пір’ям і почепили крила. Потім вручили сурму і звеліли чекати на знак, та щоб сидів тихо, бо диявол не спить і може перешкодити. А як задніє, він мав, не зводячи очей, дивитися на чорну кам’яницю і, коли з даху її замахають йому білою хустиною, починати сурмити.

Більшість слухачів тієї історії реготала, але ні Зиморовичу, ні війтові було не до сміху.

— Всипте йому, курча, щоб запам’ятав тих янголів, кров би їх залляла! — вилаявся суддя. — Решту розбійників стратити в ланцюгах!

Розділ 17. ПЕРШІ ДВА

Того дня Петруньо впорався завидна, обійшовши свої кам’яниці та позбиравши сміття. Він уже мріяв, як подасться на вечерю до корчми «Під П’яним Турком» і замовить флячки з пивом, а потім прийде додому і скаже жінці: «Що? Знову горох з капустою? Не, ліпше буду голодний». Пан дохтір дав йому десять грошів, цього вистачить на другу гальбу пива і ще лишиться. А ще ж запевне йому дадуть і за того годинника. І, певно, більше, як двадцять грошів. Виглядає, що буде файний день. Але чого його послав пан дохтір саме до тієї кам’яниці, а не до якої іншої? Чи не має то якогось зв’язку з тими скривавленими споднями? Хтозна, чи варто було йому погоджуватися. О-ой, темна справа! Але пан дохтір не дурний хлоп, то би його не послав на щось погане. Він заволік свого возика на подвір’я Ратуші, прикував ланцюжком і посунув до кам’яниці, в партері якої містилася крамниця тканин і блаватів. За лядою стояв пан Міхал Реґула, райця, і відмірював саме на лікті сувій зеленого оксамиту.

Петруньо привітався і, вийнявши годинника, показав крамареві, але той навіть не дав сміттяреві рота розкрити і заторохтів:

— Що? Хочеш продати? Не, я тим не цікавлюся. Хоча чекай, чекай. Десь я то видів! — Він покрутив годинника в руці і повернув назад. — Нє, не згадаю. А де ти його взяв? То коштовна річ… Знайшов? О, то ти чесний хлоп. Можеш ту залишити, я повішу на цьвочку і, може, хто впізнає.

Але Петруньо сказав, що підніметься нагору і ще покаже там. На першому поверсі жили поважні люди — доктор Леон Урбані з дружиною і синами. Над ним жив теж райця, доктор вільних мистецтв і філософії Микола Зіхініус з дружиною, донькою і сином.

Петруньо чемно стукав у двері до кожного з них, показував годинника і пояснював так, як навчив його пан дохтір, що, мовляв, знайшов того годинника