Читати книгу - "Аптекар"

Гальшці доволі коштовні блаватні та єдвабні сукні у квіти й прикраси, яких вона не могла б купити за свої зарібки. Гальшка казала, що то все вона позичає у своєї сестри, котра вийшла заміж за цехмайстра різників. Ще згадав, що вона ніколи не упоминалася про платню, одного разу Лукаш забув їй заплатити, а вона не нагадувала. Сам він згадав лише, коли платив наступного разу. Як для самотньої жінки з дитиною і старою матір’ю це було дивним. Але що ж — так, певно, і мало статися: їхні бурхливі любощі вимагали бурхливого рішенця. Лукаш не був закоханий, але відчував до Гальшки прив’язаність, яка хтозна-скільки ще могла тривати. Йому було з нею затишно, вона його задовольняла у всьому, а найбільше своєю маломовністю. Вона могла мовчати годинами і була завше покірна й тиха, вона й віддавалася мовчки, лише всміхаючись вологими вустами. Вони кохалися без особливої пристрасті, але нічого іншого Лукаш на ту пору й не бажав, відчуваючи непевність у своєму становищі людини з чужим іменем і з чужим маєтком. Здавалося б, ні в кого він його не крав, але жити в личині когось іншого було не просто, а понадто будувати якісь плани.

За кілька днів засідка спрацювала вдало — Головача схопили, коли він провідував свою дружину, і вже того ж дня він сидів у в’язниці і бушував, як навіжений, навіть одірвав від стіни кайдани. Тоді його замкнули в холодному льосі, де він захворів. Лукаша покликали, щоб подивився, чи розбійник не грає вар’ята. Але не грав, бо таки мав гарячку. Сирість і холод льоху могли будь-кого покласти лежма.

— А-а, то ви той самий пан аптекар? — усміхнувся розбійник, мовби надаючи якогось особливого значення цим словам.

Лукаш приклав рурку йому до спини і наказав глибоко дихати. Розбійник закашлявся і знову заговорив:

— Ви навіть не підозрюєте, як я вам вдячний. Той ваш бальзам не одного мого вояка на ноги підняв. Хоча, правда, тепер вони всі в землі. Тілько нас троє зосталося.

Лукаш пополотнів і ледве стримався, щоб не відповісти. Щойно йому відкрилася справжня причина появи Гальшки в аптеці. Недарма вона все так детально розпитувала, до всього принюхувалася, а якось застав її за медичною книжкою. Що саме вона шукала, він не встиг зауважити, бо вона швиденько згорнула її, а потім пояснила, що просто розглядала малюнки. Тепер то вже не було сумніву, що шукала там щось про те, як заліковувати рани. І несподівано йому відразу полегшало, саме з такою розгадкою її вчинку він якраз і міг змиритися, вона була проста й зрозуміла, тут не було жодних підводних течій, це те, що не вражало його.

Зиморович уже його чекав. Лукаш сказав, що розбійник таки хворий, його лихоманить, і якщо не перевести в суху камеру, то буде зле. Суддя потрактував це по-своєму: він вирішив, що авжеж, розбійника негайно переведуть, але треба квапитися з процесом, інакше той чого доброго не доживе до екзекуції.

Лукаш стенув плечима — він свою справу зробив, а що буде далі, його не цікавило. А далі сталося так, що Головача провідало кілька богомільних черничок з метою принести йому духовну потіху. Він їх прийняв так ґречно і тепло, так зворушив їх, що вони опісля рознесли по Львову сльозоточиві розповіді про заблудлу душу, яка гірко кається. Врешті все місто про це загомоніло, і нічого дивного, що навіть у декого почуття милосердя розквітло. До суддів почали приходити ченці та священики, прохаючи дозволу поспілкуватися з розбійником і якнайкраще підготувати його для зустрічі з потойбічним світом, бо, може, якщо він так щиро кається, є надія, що він таки не потрапить до Пекла, а спочатку потрапить у Чистець і скине там з себе всю чорну луску злочинності. Опісля вони захоплено розповідали, як Головач сердечно сповідався у своїх гріхах та що тих гріхів насправді не так багато, а йно оті дві смерті. Всі дуже тішилися, що такий великий збійця і таку велику виказує скруху.

На суді над розбійниками не було де яблуку впасти. Зиморович звелів повідчиняти вікна, аби люди на Ринку могли все гарно чути, і говорив так голосно, що ледь не зірвав голос. Вирок був передбачений наперед, і нікого не здивував — кара мечем наступного дня. Як особливу милість поцікавилися у Головача про його останнє бажання, і виявилося воно цілком звичайним, навіть симпатичним — забажав він тільки повечеряти з тими, з ким у цьому житті стільки грішив, аби упоминок зробити їм і прикладом своїм їхні серця скрутити. Подібні останні бесіди засуджених на ту саму кару траплялися й раніше. Дозволялися вони як акт ласки, певний вид релігійної урочистості. І Головачу теж дозволили це останнє бажання. Гарно скропивши вином свою останню вечерю, розбійники мирно захропіли.

А наступного дня, у день страти, небо ширяло над головою, мов чорний птах, вкриваючи все сірістю і вологістю. Моросив дощ, і вітер цьвохкав батогами над димарями, пригинаючи дими до дахів. Із заміських боліт долинав крик бугая, змушуючи людей від незвички зіщулюватися, бо мало хто знав, що то птах, а не дикий звір чи яке чудисько.

Лукаш порався в аптеці. Перевіривши ліки, особливо ті, що призначалися на рани й застуду, він побачив, що чимало чого зникло, а в пляшці з бальзамом, який він використовував дуже рідко, жовтіла зовсім інша густа рідина. То вже Гальшка доклалася.

Хтось постукав у вікно — доктор Геліас.

— А що? Йдете на страту?

— Йду.

— То ходімо разом. Там мені вигідне місце зайняли, сядете біля мене. Не щодня таких розбишак страчують.

Коли вони наблизилися до Ринку, там уже вирував натовп. Але ближче до Ратуші був вільний прохід, обабіч якого виструнчилися вояки з галябардами. Вони пропустили обох лікарів, щоб ті могли зійти на оглядовий поміст, де сиділи всі магістратські службовці.

Першим мали стратити самого Головача. Його вели закутого в ланцюги, але це не заважало розбійникові ступати гордо і впевнено, так, наче піднімався на трон сам король. Біля помосту процесія зупинилася, бо, перш ніж приречений мав зійти на поміст, треба було його розкувати. Ціпаки запитально поглянули у бік Зиморовича, що сидів поруч з війтом. Видно було, що це питання ще не вирішене. Війт вважав, що ланцюги можна зняти, а суддя перечив, боячись, що розбійник знову щось вчудить. Врешті Зиморович гукнув:

— Слухай, Головаче, звичай і закон кажуть, що маємо зняти з тебе ланцюги, але ти така шельма, що невідомо, що від тебе чекати. Скажи