Читати книгу - "Аптекар"

при дорозі за мурами. Був увесь в болоті, але він його почистив і, зрозумівши, що то річ коштовна, відразу визначив, що не так багато людей могли б його мати. Ото він тепер і вирішив обійти кілька кам’яниць з поважними людьми та розпитати, може, хто з них і підкаже, чий то годинник. Однак ніхто з мешканців кам’яниці годинника не упізнав, усі лише здивовано стинали плечима. Петруньо засумував, що не вдалося йому того дня заробити ще пару грошів, але вирішив засвітла провідати ще й сусідню кам’яницю. Він і там обійшов усіх господарів, показував годинника, але й тут не повелося. Наступного дня він постановив обійти ще й інші кам’яниці, хоч пан дохтір і не просив цього. Виходячи з брами, побачив пана Реґулу, який зачиняв віконниці на вікнах своєї крамниці.

— А що? І там ніхто не впізнав згуби? А я казав тобі: лиши в мене. Рано чи пізно хтось та зголоситься.

— Добре, так і зроблю. Але спершу мушу порадитися з одним паном.

«Під П’яним Турком» збиралися клієнти високого лету — шевці, різники, дротарі, поворозники, сідельники та інші поважні ремісники. Пили вони теж не якісь там мальвазії чи алікант[12], а переважно пиво або вишнівку, грушівку чи слив’янку, заїдаючи смаженими ковбасами, шкварками, цибулею і хлібом. Та й розваги мали притаманні саме такій публіці — наприклад, змагання на кількість пуків, бажано при цьому мелодійних. Рекорд у двадцять два пука різника Микулки ще нікому не вдалося подолати, хоча легенди доносили неабиякий трафунок столітньої давності, коли стельмах Григораш виконав мелодію сурмача з львівської Ратуші за тридцять чотири пуки. А спроби загасити свічку за один пук інколи завершувалися поважним обсмаленням сідниць, а раз навіть спалахнули штори. Правда, такі забави влаштовували вже в доволі пізній час, і лише вибрана публіка могла за ними спостерігати. Тому шинок «Під П’яним Турком» не втрачав репутацію поважної забігайлівки, бо шкварки стояли на кожному столі, і їх в рахунок не вписували. Такий цімес міг існувати лише завдяки тому, що шинок належав родині різників, які проблем з салом ніколи не мали, бо щодня топили цілу бодню смальцю, заливаючи ним печені ковбаси у глечиках.

Петруньо підсів до своїх колег, таких самих, як він сміттярів, і гукнув дати флячки з пивом та великою байдою житнього хліба. Йому дуже кортіло розповісти про ті скривавлені сподні та й про дзиґарок, але пан дохтір просив тримати писка на прив’язі. Петруньо не дуже тямив, з якої б то причини він мав носити при собі таку цікаву історію, але подумав, що рано чи пізно все з’ясується, і він тоді таки зможе про це розповідати.

Після другої гальби Петруньо вирішив іти додому, колеги його намагалися стримати, спокушаючи третьою гальбою та обіцянкою цікавого видовища, яке мало того вечора відбутися, бо мельник, що мав млин на Сороці, заклався, що впродовж години видудлить десять літрових гальб пива, не встаючи з місця. У це ніхто не міг повірити, аби за четвертою чи п’ятою гальбою хлопа не потягло надвір, тому багато було охочих, що приймали заклад. Але Петруньо відчував утому і бажання пірнути під теплу перину. Та коли товариш зголосився йому виставити третю гальбу, Петруньо таки спокусився на неї. Пиво було темне, міцне й било в голову. Після нього хотілося спати, а язик заплітався. Закусивши хлібом зі шкварками, Петруньо врешті покинув шинок саме, як мельник розпочав з дуже серйозною міною хляти пиво. Більшість із тих, що заклалися, мельника перед тим на живі очі не бачили і, коли до шинку ввалився здоровило з таким животиськом, що в ньому завиграшки ціле порося б умістилося, дехто виразно засумував.

Надворі уже стемніло. Хата сміттяра стояла під самим муром неподалік вежі крамарів. Властиво то не була його хата, він жив у напівпідвалі, який правив водночас за покій і кухню. Петруньо йшов, уважно дивлячись під ноги, щоб не вступити в калабаню чи в яке лайно. Довкола було темно і вітряно, накрапав легенький дощик. Петруньо підняв комір і скулився. Щось хляпнуло позад нього, мовби хто став у калюжу. Потім пролунав приглушений кашель. Сміттяр озирнувся, але темінь була така, що не видно було далі, як на два-три кроки. Озираючись, послизнувся на чомусь м’якому і вилаявся. Голос його відбився від мурів і потонув у шумі вітру. Хтось ішов позаду доволі тихо, але в такій темряві неможливо було скрадатися, бо ноги час від часу потрапляли в калабані або перечіпалися через каміння чи якесь череп’я. Петруньо відступив убік до стіни і вирішив пропустити того, хто йшов позаду, поперед себе. Але ніхто з темряви не вигулькнув. Довкола панувала тиша. Але не довго, бо хтось мовби знову кашлянув. Петруньо не витримав і гукнув у темінь:

— Чого вчепився до мене? Чого хочеш? Ану лишень підступи — я тобі як дам, то дістанеш!

Але ніхто не озвався і не ворухнувся. Мабуть, почулося, подумав сміттяр і рушив далі. Вдалині уже виднілася вежа, на її вершині горів вогник. На душі відразу стало спокійніше, і Петруньо наддав ходи, не звертаючи уваги на калюжі. Раптом почув позад себе чиєсь дихання, озирнувся — темна постать змахнула рукою, щось гостре вбилося йому в груди. Гаряча кров залила його, він хотів скрикнути, але сил забракло, і коли він упав на землю, з рота добулося лише невиразне булькотіння. Темна постать нахилилася над ним, понишпорила в лахах, узяла те, що шукала, і за мить зникла у темряві.

На ранок уже все місто знало про загибель Петруня, і ніхто не міг второпати, яка кому з того вигода. Може, з кимось у шинку зчепився? Але ні, ніхто цього не підтвердив. Лукаш оглянув труп і, не знайшовши при ньому годинника, відразу здогадався, що стало причиною убивства. Міхал Реґула зустрів його настороженим поглядом. Так, він бачив учора ввечері Петруня, бачив і годинника, але не знає, чия то річ. Лукаш помітив, що він хвилюється і нервує, недоговорюючи, пальці його не слухали, і він не міг защіпнути свого кунтуша. Заспокоївся щойно, коли аптекар пішов.

Реґула насправді упізнав годинника і тепер не міг відважитися на жоден з варіантів, які промиготіли у його голові. Йому було страшно. Коли до крамниці завітав доктор Микола Зіхініус, пан Міхал взагалі втратив дар мови і став плутатися в словах, а мав усього лиш панові райцеві розповісти, що оповідав Петруньо. Начебто нічого важливого він і не сказав, але своєю знервованістю Реґула мовби засвідчував, що знає