Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Лягай! На землю! Давай, швидко! – кричав росіянин. Рука його тремтіла, і пістолет підстрибував у повітрі, немов він їхав по вибоїстій дорозі.

– Сам лягай! Старшого сюди! – Юра відскочив від дула, що пахло змащувальним маслом і порохом, відступив назад на пару кроків, ризикуючи отримати кулю, але чомусь знав – ворог не вистрилить.

З боку блокпоста до них квапилися люди: вочевидь, комбриг і кілька солдатів без зброї. Комбриг махав руками:

– Все, все, не треба! Зараз поговоримо! Опусти пістолет, майоре!

Майор з полегшенням опустив ПМ. Юра і Андрій видихнули:

– Я, ми… – хотіли вони сказати щось підполковникові, який наближався, – ми… – але нічого вже не встигли промовити, бо були збиті з ніг і миттєво зв’язані десантниками.

– Переговори… – хрипів Юра. – Переговори, підполковнику! – але його заклик до правил честі зустріли гучним реготом.

– Ми з фашистами переговорів не ведемо! – заявив задоволений вдало проведеним захватом російський підполковник. – Ведіть цей гітлерюгенд до блокпоста. Одного тільки зрозуміти не можу – діди воювали, били ту нечисть, а ви тут, в Україні, таке витворяєте!

Андрія і Юру, особливо не панькаючись, відтягли на блокпост і кинули на землю. Підполковник став перед ними, широко розставивши ноги, і почав допит:

– Покажіть на карті, де сусіди? – артрозвідникам тицьнули під ніс карту.

Юра здивувався – карта була дуже детальною, у сто разів кращою, ніж у них.

– Не знаю. Ми тут нещодавно, навіть окопатися не встигли.

– Ага, ну гаразд. Це нам і без вас відомо. Ви дріт тягнули?

– Ні. Який дріт?

– Та гаразд, Гітаро, ми знаємо, що ви. Де він, покажи?

Юра махнув рукою градусів на тридцять північніше.

– Майоре, постріляйте туди. Шукати часу немає, – наказав підполковник, і доки продовжувався допит, 122-міліметрова гаубиця разів десять-дванадцять гепнула у вказаному напрямку.

Підполковник поставив ще кілька незначних питань, і Юра зрозумів, що росіянин володів оперативною обстановкою куди краще, ніж він сам. Підполковник перейшов до політінформації:

– Ми, – заявив він, – прийшли допомагати воювати проти вас, фашистів, своїм братам-слов’янам! Як твоє прізвище, лейтенант?

– Семенов.

– Б… у тебе ж російське прізвище, синку! Як же ти можеш проти православних людей воювати?

– А проти росіян я і не воюю. Я проти ворогів своєї Батьківщини воюю, я присягу давав.

– Як це – не воюєш? Я – російський офіцер! – кип’ятився підполковник.

– Так це ж ви сюди прийшли до України, а не ми до вас! – Юра говорив те, що думав. – Значить, ви вороги, правильно?

Насправді ж лейтенанта-артилериста не зачіпали і не ставили в безвихідь подібні запитання – він народився в незалежній Україні. Він знав себе як громадянина України. Він давав присягу українському народові, служив в українській армії й жодної іншої країни і Батьківщини собі ніколи не уявляв і не бажав. Для підполковника, який більшу частину свого життя прожив в СРСР, вочевидь, такі відповіді молодого українського лейтенанта здалися несподіваними. А може, він не вважав за потрібне вислуховувати відповіді. Підполковник розвернувся і дав команду своїм підрозділам почати вантажитися на броню і вантажівки.

Між собою в дорозі не розмовляли, в повітрі майже фізично тремтіло гнітюче відчуття провини і загального безсилля, і в той же час – полегшення, що залишилися живі. А, може, за це і відчували себе винними – за те, що залишилися живими, спостерігаючи за розбитою технікою і залишками українських солдатів уздовж дороги. Їхали не дуже довго. Очі не зав’язували, та й взагалі російські солдати поводилися так, начебто вони – справжні господарі на цій землі, а не загарбники. На висотці між Новим Світом і Старобешевим наказали вийти. Висота виявилася добре підготовленим укріпрайоном, який обороняло близько сорока російських десантників. Полоненим наказали сісти на землю в коло. Так просиділи близько двох годин, спостерігаючи, як час від часу з боку позицій сепаратистів прямо в центр Старобешевого падають снаряди. Юра з Андрієм налічили не менше десяти влучень, траєкторія польоту не залишала сумнівів, звідки і ким зроблені постріли. Очевидно, сепаратисти і росіяни хотіли залякати місцевих жителів ще більше, вселити в них, і так переважно недружньо налаштованих, ненависть до українських військових. Від цього усвідомлення Юрієві стало сумно. Коли він їхав на Донбас, то думав, що місцеві жителі вже у всьому розібралися – хто друг, а хто ворог, хто хоче миру, а хто війни. Молодий лейтенант їхав сюди захищати Батьківщину, а насправді виходило так, що Батьківщину тут давно розміняли на міфічні обіцянки і спотворену пам’ять. Тут замість реалій сьогодення – жорстокого, яке щодня забирає життя десятків людей, жили нездійсненним солодким майбутнім і несправжнім минулим, якимось чужим, видуманим життям. Можна, звичайно, назвати це мрією, але Юра схилявся до більш точного визначення – ілюзія.

Швидко стемніло і похолоднішало, і військовополонені сіли щільніше, притиснулися один до одного. Раптом у повітрі почувся знайомий звук – це летіли «гради», і летіли вони в їх бік. Росіяни теж насторожилися – і при перших же вибухах панічно попадали на землю. Полонені українці неголосно розсміялися – вони давно знаходилися під регулярними обстрілами, і навіть новобранці навчилися добре визначати, коли і куди впаде снаряд. Обстріл продовжувався хвилини три-чотири. Увесь цей час росіяни не давали можливості полоненим сховатися в укриття, тримаючи їх на прицілі з бліндажів і окопів.

Уночі через холод вдалося поспати лише пару годин. Уранці, змерзлих і голодних, полонених відправили до Сніжного, звідки, після формального допиту, – в Донецьк.

Танк, вправно маневруючи на місцевості, вів вогонь влучно і нещадно, знищуючи одну вогняну точку противника за іншою. Ворог просто не встигав розвертати зброю на Т-34, що мчав у них по тилах.

– Дивися, як Семенов пре! Оце красень! – захоплювався, спостерігаючи в бінокль зі штабного бліндажа за маневрами танка старшого лейтенанта, командир ТП-36 підполковник Макаркін. – Він же зараз на себе всі основні сили ворога стягне!

Т-34, майстерно уникаючи зустрічного вогню, дійсно творив дива і здавався невразливим.

– Ага, бліндаж накрив і кулеметне гніздо! Як кладе, як по підручнику! До винагороди весь екіпаж представлю! – Тут танк Семенова задимився і закрутив баштою, не припиняючи стріляти. Підполковник закричав:

– Терміново підмогу! Киньте туди з другої роти два танки! Де наша піхота?!

– Неможливо, товаришу підполковнику! – відповів начштабу. – Друга рота прорвала оборону противника, і якщо забрати звідти танки…

– Так-так, я знаю, – нервово відмахнувся підполковник. Він розумів, що доля героїв, які зробили на його очах результат цього бою, вирішена наперед, але був безсилий чимось допомогти.

Тим часом у танк Юрія