Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Старший лейтенант Семенов, на відміну від інших членів екіпажу, не загинув. Двома прямими попаданнями його контузило і поранило в ногу, кров із розбитої голови заливала очі, але він не знепритомнів і за мить перед вибухом устиг відкрити люк башти, і свічкою, сильно при цьому вдарившись підборіддям, вистрибнути з танка. Утрачаючи свідомість, він доповз до дерева, під яким зарив у землю свій військовий квиток, зубами зірвав петлиці – не можна, щоб німці побачили, що він офіцер. Тут же підбігли німці, наказали встати, але встати Семенов уже не зміг – нестерпно боліла поранена нога, і офіцер махнув рукою, мовляв, якщо не може йти, значить, дострелити. Але молодий солдат навіть не встиг підняти «шмайсера», як танкіста підхопили під руки радянські полонені піхотинці, яких вели повз, і понесли на руках, швидко передаючи Семенова один одному в середину колони, ховаючи його там від поглядів здивованих німців. Так він і врятувався.

Військовополонених звезли на сортування, де ретельно вивчали документи, інколи коротко допитували і розподіляли – кого в концтабори, кого в шпиталь. Всі ці події старший лейтенант пам’ятав погано, перебуваючи в напівзабутті. Опритомнів лише в шпиталі, коли сивий лікар щось говорив німецькою офіцерові й наочно демонстрував пилкою, що ногу танкіста доведеться відрізати. Німецький офіцер погоджувався, але незадоволено морщився: кому потрібний полонений без ноги, який з нього зиск? Одні проблеми. Коли офіцер пішов, Юра відкрив очі й прошепотів лікарю:

– Найн! Найн! Бітте! – і показав на ногу.

– Ти що, німець? – гарною російською запитав лікар.

– Найн! Тобто ні. Я думав, це ви – німець!

– Та який з мене німець? – здивувався лікар. – Я – корінний харків’янин!

– Так, а що з ногою, лікарю? Відріжете? Не треба! Нова ж не виросте!

– Залишиться у тебе нога, не переймайся. Вилікуємо. Вони тебе в табір хотіли забрати, але я сказав, що ось зробимо ампутацію, тоді й забирайте.

– Так, а як же…

– Та що-небудь придумаємо, дорогенький, не переймайся.

Два тижні пролетіли швидко. Операція, перев’язки, лікування. Танкіст – так його прозвали медсестри – мав відмінне здоров’я і швидко одужував. Це не могло не тішити, але чим здоровішим він ставав, тим усе ближче виднівся концтабір. Пару разів навідувався німецький офіцер із запитанням, коли ж відріжуть ногу, і лікар усякий раз казав, що, можливо, завтра, але з’явилася надія, що концтабір отримає здорового в’язня, потрібно лише ще зачекати трохи. Німець явно схилявся до другого варіанту, і тому не квапив лікарів. Тиждень-другий нічого не вирішував, полонених у нього вистачало.

Серед медсестер особливу симпатію до Юри виказувала Люба – світловолоса двадцятирічна українка з-під Ромен, яка говорила доладною українською мовою, яку Танкіст не завжди розумів до кінця. Та це не зашкодило молодим людям знайти іншу спільну мову – мову щирих почуттів. Разом із лікарем Люба його і врятувала – за декілька днів до виписки Танкіста разом з іще одним офіцером і солдатом відправили в ізолятор, нібито виявили в них тиф. Німці переполошилися, але перевіряти діагноз не поспішали – тиф так тиф, немає підстав не довіряти старому лікарю, який так ретельно лікує німецьких солдатів і офіцерів. А далі Юру вела та сама удача, яка так часто приходила на допомогу. До ізолятора приставили вартового з автоматом, який ніс свою службу не дуже пильно. Охороняти трьох тифозних поранених не так-то й складно, напевно, вважав він. При нагоді вони задушили надміру самовпевненого охоронця і втекли. Йшли довго, вибиралися лісами і болотами – фронт у ті дні часто міняв лінію, важко було визначити, де свої, а де вороги, але через кілька днів вийшли таки – прямісінько в розташування мотострілкового полку. Долікувавшись у радянському госпіталі, старший лейтенант отримав відпустку і поїхав додому до матері в Липецьку область. Йшов по селу, накульгуючи і спираючись на палицю, вітався з людьми, ловив на собі здивовані погляди, а коли відкрив хвіртку, матір, побачивши його, втратила свідомість. Виявилось, місяць уже як отримала похоронку, горювала. Повернувшись на фронт, але вже в іншу танкову бригаду, Семенов шкодував лише про одне – коли тікав із Харківського німецького госпіталю, не встиг попрощатися з Любою. Більше він ніколи її не зустрічав.

Цю історію від батька – першу таку детальну про війну – Ігор почув лише через пару років після вручення Зірки Героя, коли вони неподалік від Курська, з’їхавши в бік із траси Москва – Сімферополь, стояли біля меморіалу полеглим воїнам.

– Дивися, синку, – сказав батько, проводячи пальцями по опуклих буквах на плиті, – тут я похований…

Серед нескінченного переліку прізвищ героїв, полеглих на Орловсько-Курській дузі, значилося: «Семенов Юрій Петрович».

У День Незалежності України, 24 серпня, з Юрою пропав зв’язок. Ігор Юрійович не міг додзвонитися синові з самого ранку, і лише ввечері, емоційно переваривши показаний по телевізору військовий парад на Хрещатику і прочитані в інтернеті чутки про оточення українських підрозділів під Іловайськом, трохи заспокоївся: по телеку сказали, що користуватися телефоном у зоні АТО стало небезпечно. «Може, наказали відключити, – зробила висновки дружина. – Завтра, напевно, відгукнеться». Але ні завтра, ні післязавтра син на зв’язок не вийшов. Пробували дзвонити його товаришам, але ті або скидали виклик, або не брали слухавку.

Невідомість – це найстрашніша голова дракона. Своїм полум’ям вона не обпалює, а заморожує, вводить у ступор, позбавляє волі й змушує багато говорити замість того, щоби діяти. Невідомість робить телефон частиною вашого тіла, позбавляє сну і дарує примарні надії. Немає нічого гіршого за невідомість, коли серце не знає, що йому робити: горювати чи радіти. Лише третього вересня Семеновим прийшла перша звісточка. Подзвонив командир:

– Юра живий, не поранений. Він у полоні. Вибачте…

Того ж дня відгукнулася мама Діми Севастьянова, однокурсника, одного з шести випускників-артрозвідників. Того самого, який не брав слухавку, коли йому дзвонили Семенови. А не брав тому, що не знав, як сказати про те, що сталося, тому подзвонив своїй матері порадитися, як бути, як точніше принести батькам товариша погану звістку. А за годину після розмови з мамою снаряд влучив у їхню машину, і він загинув разом із Ванею Гопаченком, ще одним двадцятидвохрічним лейтенантом. Немає більше ні Діми, ні Вані, золотих, світлих хлопчиків. Це не вкладалося в голові, не давало жити. І тут уже заговорила,