Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– А екіпаж? – запитав хтось і тут же замовк, злякавшись не стільки питання, скільки відповіді, але батько підняв очі й спокійно сказав:

– Ваську Панасюка, механіка-водія, убило відразу. Про долю інших – нічого не знаю. Давав запити на Міністерство оборони – відповіли, що числяться зниклими безвісти.

Більше ніхто про війну батька того вечора не розпитував. Говорили про інше. Батько трохи повеселів, але Ігор запам’ятав його і таким – серйозним, навіть сумним. При нерівному світлі помаранчевого торшера здавалося, що невелика, розміром і формою з розплющений п’ятак, темно-багрова опікова пляма на лівій щоці розповзлася на половину обличчя. Таким він і полюбив цей День назавжди, разом із гіркою посмішкою батька, разом з його запахом. Ігорю здавалося, що батько досі пахне з гаром усіх танків, у яких горів.

– Гітаро, виходь! Гітаро, давай сюди, все нормально! Виходь! – лунало сердито з рації.

– Хтось здав мій позивний!

– А, може, і не тільки позивний…

Вони лежали, притиснувшись до землі й один до одного, в лісосмузі – двоє артрозвідників, двоє друзів-лейтенантів, Юра і Андрій. Вони бачили, як за сто п’ятдесят метрів здається в полон їхній п’ятий блокпост. Без жодного пострілу солдати й офіцери третього взводу складали зброю і сідали навпочіпки, як зеки, завівши руки замком за голову.

– Що відбувається? Чому вони не стріляють?

– Ми в кільці, бачиш!? Там людей триста, не менше, а наших – двадцять п’ять від сили.

– Як таке могло статися?

Юра знизав плечима. Він і сам би хотів це знати.

– Гітаро, виходь! – знову суворо заговорила рація. Почулися автоматні черги в повітря.

Блокпост оточили десять хвилин тому – техніка, з десяток беемде і беемпе, танки, вантажівки, не марковані ні білими сепаратистськими кружечками, ні якось інакше, і люди, не менше трьохсот десантників. Діяли злагоджено, швидко, як по-писаному, не зустрівши ні організованого, ні неорганізованого опору. Артрозвідникам пощастило, вони знаходилися у цей момент трохи далі, тому відійшли в посадку, акуратно зняли розтяжки, але далі стояли сигнальні ракети, і шлях до відступу виявився відрізаним. Тут у них ще залишався маленький шанс пересидіти, перечекати, раптом про них не знають і не скажуть? Однак рація інформувала однозначно – їх зрадили:

– Гітаро, виходьте обидва! Обіцяємо переговори!

– Дивися, хтось йде до нас!

– Ага, майор, здається.

Ворожий офіцер зупинився метрів за п’ятдесят, демонструючи, що він без зброї:

– Я поговорити, хлопці. Ми не хочемо зайвої крові. Піднімайте руки вгору, зброю кидайте перед собою. Все буде нормально, я обіцяю.

– Майоре, цього не станеться! – Юра, здається, голосно кричав. – Ми хочемо вийти зі зброєю.

– Добре. Мені потрібно поговорити з командиром, – майор розвернувся і пішов до своїх.

Юрій з Андрієм перезирнулися:

– Що робитимемо? – Запитання, що не має правильної відповіді в даній ситуації, що не зроби – все приведе до сумного фіналу. До сумного і швидкого.

Обидва зовсім молодих офіцери, по двадцять два роки кожному, закінчили Львівське вище училище Сухопутних військ усього два місяці тому. Двадцять першого червня (так) пройшов їх випускний вечір – тихий, без урочистостей, відповідно до часу. А наступного дня вони – випускники-артрозвідники – вже відбули до Запоріжжя, до 55-ї бригади на постійне місце служби. А ще за два тижні їх відправили сюди, в зону Антитерористичної операції, між Іловайськом і Многопіллям, ближче до розташування 39-го тербатальйону. Робота в артрозвідників проста, але відповідальна: за траєкторією польоту мін і снарядів визначати координати місця розташування ворожої артилерії, тобто, якщо без військових мудрощів, як корегувальники вогню, тільки навпаки. Юра Семенов у школі навчався в математичному класі, військове училище закінчив на відмінно, і в Запоріжжі комбат пропонував йому залишитися на базі – готувати особовий склад. Однак Юра поїхав до діючої армії – не для того, вирішив, він вибрав кар’єру військового, щоб у той час, коли йде справжнісінька війна, відсиджуватися в тилу. Прибувши в зону АТО, одразу відчув всі різниці: різницю між училищем і армією, різницю у ставленні до українських військових місцевого населення, різницю у стосунках поміж офіцерами і солдатами. Тут одразу можна визначити, де Україна, а де вона закінчується в головах у людей, хоч кордони накреслюй. Ось, наприклад, у селі Єленівка, що на півночі Донецької області, де вони зупинялися на пару днів, солдатів зустрічали усмішками і пригощали в магазинах і кафе безкоштовно, а тут, у Многопіллі, де нині базується штаб генерала Хомчака, все продають за гроші і з неприхованою насмішкою: «Навіщо ви сюди прийшли? Вас тут все одно всіх уб’ють!»

Під Іловайськ їх відправили одразу всіх шістьох – висококласних військових спеців, але, на подив, не розподілили по батареях або підрозділах, а тримали навіщось разом як батарею звукометричної розвідки. Вони мало що встигли зробити корисного за цей час, хіба що протягли семикілометровий кабель, зв’язавши штаб і підрозділи, засікли кілька точок, звідки вівся нерегулярний і дуже неточний обстріл наших позицій. Батькам про своє відрядження Юра не сказав ані слова, але якщо маму ще можна якось обманути, видаючи постріли за шум від вибивання килима на вулиці, то батька на такій полові не проведеш: «Ти, синку, там бреши та не забріхуйся. Я хоч і не кадровий офіцер, та автомат «калашникова» від «зіла» відрізнити можу!» Врешті-решт, після чергових маминих сліз Юра зізнався, що знаходиться в АТО, але пригрозив, що більше не братиме слухавку, якщо вона хоч би раз ще заплаче, і вони домовилися, що запитання: «Ти там живий?» – в їх діалозі недоречне. «Живий, який же ще я можу бути? – нервував Юра. – Був, є і буду! Повернуся без жодної подряпини, не сумнівайся, мамо! Лише у полон не хочу потрапити».

…Через хвилину майор вертався разом ще з одним офіцером, який тримав, як заручника, перед собою українського солдата.

– Гітаро, виходьте! Обидва! – офіцер тримав пістолет біля голови полоненого. – Якщо не почнете переговори, я його застрелю.

Юра встав:

– Відпусти солдата!

– Зброю на землю! Підніми руки! – заволав росіянин.

– Це переговори чи полон?

– Переговори!

Вони зблизилися на відстань декількох кроків, коли російський офіцер, різко відштовхнувши українського полоненого убік, відкрив вогонь по Гітарі. Стріляв під ноги, над головою, скориставшись сум’яттям українців, підскочив зовсім близько і навів пістолет:

– Лягай! Лягай, я сказав! На землю! Це наказ!

Юра багато разів у своєму короткому хлоп’ячому житті в уяві розігрував подібні сцени і шукав і знаходив героїчні виходи з ситуацій, але все, що реально він міг зробити зараз, так це закричати що є сили:

– Старшого