Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я попередив її, щоб вона туди не ходила.

Я знову повернувся до поліцейського, збираючись відштовхнути його і перебігти через площу, — хай стріляє, плювати... — і раптом до моєї свідомості дійшло слово «попередив». Я схопив Пайла за руку.

— Попередили? — спитав я. — Тобто як це попередили?

— Я сказав їй, щоб вона сьогодні вранці нікуди не ходила.

Уривчасті думки з’єднувались у єдине ціле.

— А Уоррен? — спитав я. — Хто такий Уоррен? Він теж попередив тих дівчат.

— Не розумію.

— Ось воно що. Аби тільки не потерпів ніхто з американців. Так?

З вулиці Катіна на площу пробилася карета швидкої допомоги, і поліцейський, який не пускав мене, став осторонь, щоб пропустити її. Другий поліцейський, поруч, з кимось сперечався. Я штовхнув Пайла вперед, на площу, перше ніж нас встигли зупинити.

Ми немов опинилися на кладовищі серед плакальників. Поліція могла перешкодити новим людям дістатися на площу, але була безсила звільнити її від тих, хто лишився живий і хто встиг пройти сюди. Лікарі не мали часу клопотатися мертвими і полишили їх на тих, кому вони належали, бо мертвим можна володіти так само, як володіють стільцем. На землі сиділа жінка, тримаючи на колінах те, що залишилось від її дитини; душевна делікатність змусила її прикрити останки дитини селянським солом’яним брилем. Вона була спокійна і мовчазна, — найбільше мене вразила тиша, що панувала на площі. Тут було тихо, як у церкві, куди я одного разу зайшов під час обідні; чути було тільки тих, хто правив службу; хіба що коли-не-коли не витримає і схлипне хтось із європейців і знову замовкне, присоромлений скромністю, терпінням і гідністю Сходу. Безногий знівечений тулуб біля клумби все ще сіпався, наче курка, якій щойно відтято голову. Судячи з сорочки, то був рикша.

— Це жахливо, — промовив Пайл. Потім угледів плями на своїх черевиках і спитав жалібним голосом: — Що це?

— Кров, відповів я. — Хіба ви ніколи не бачили крові?

— Доведеться почистити, перше ніж іти до посланника, — сказав він.

Він, по-моєму, не розумів, що говорить. Уперше в житті він побачив, що таке війна: до Фат-Дьєма він плив човном у якомусь дитячому піднесенні, до того ж там були солдати, а солдати в Пайлових очах нічого не важили.

— Бачите, що може накоїти одна коробка «Діолактону», — сказав я, — якщо потрапить не в ті руки. — Я взяв його за плече і примусив подивитися навколо. — В цей час на площі завжди повно жінок і дітей — вони приходять сюди у крамниці. Чому ви обрали саме цей час?

Він відповів не зовсім упевнено:

— Тут мав бути парад...

— І ви хотіли пристукнути кількох полковників? Адже ж учора парад скасовано.

— Я не знав цього.

— Не знав! — Я штовхнув його в калюжу крові, де щойно стояли ноші. — Вас погано інформують.

— Мене не було в місті, — промовив він, не спускаючи очей зі своїх черевиків. — Вони повинні були відкласти все це.

— І позбавитись розваги? — спитав я його. — Ви гадаєте, що генерал Тхе відмовився б від цієї диверсії? Це краще, ніж парад. Жінки і діти — це сенсація, а кому цікаво читати про солдатів, коли йде війна? Про це заговорить уся світова преса. Ви створили генералові Тхе прекрасну репутацію, Пайле. Он весь ваш правий черевик вкритий «третьою силою» і «національною демократією». Біжіть додому, до Фуонг, і розкажіть їй про ваш героїчний подвиг, — у неї тепер залишилось на кілька десятків менше земляків.

Повз нас квапливо пробіг маленький товстий священик, він ніс щось на блюдці, прикритому серветкою. Пайл довго мовчав, та й мені нічого більше було сказати. Я й так забагато сказав. Він був блідий, наче побитий, — здавалося, зараз знепритомніє, — і я подумав: «Навіщо я йому це кажу? Він завжди лишиться праведником, а хіба можна в чому-небудь звинувачувати праведників? Вони ніколи не винні. Єдине, що можна зробити, — це тримати їх у шорах або знищувати. Праведність — це щось ніби божевілля».

— Тхе не зробив би цього. Я певен, що він би цього не зробив. Хтось обдурив його. Комуністи...

Він був укритий непроникною бронею добрих намірів та граничної обмеженості. Я так і залишив його стовбичити на площі, а сам пішов угору вулицею Катіна, туди, де стояв, загороджуючи дорогу, потворний рожевий собор. Туди вже стікалися люди: для них, либонь, було розрадою помолитись одним мертвим за інших.

А мені, навпаки, було за що дякувати богові — хіба ж Фуонг не лишилася жива? Хіба Фуонг не «попередили»? Але я ніяк не міг забути знівеченого тулуба на площі та дитини на колінах у матері. Їх не попередили, вони нічого не важили. А якби парад відбувся, хіба вони все одно не прийшли б туди з цікавості: побачити солдатів, послухати промовців, кинути їм квіти? Стокілограмова бомба не розрізняє. Скільки ж треба вбити полковників, створюючи національно-демократичний фронт, щоб виправдати вбивство дитини або простого рикші?

Я зупинив моторикшу і звелів одвезти мене на набережну Мітхо.

Частина четверта

Розділ перший

Я дав Фуонг грошей, щоб вона пішла з сестрою в кіно і не заважала мені ввечері. Пообідавши з Домінгесом, я сидів у своїй кімнаті і чекав Віго. Він прийшов рівно о Десятій. Віго попросив пробачення, що не може нічого пити: мовляв, дуже стомився, і якщо вип’є хоч трохи, йому захочеться спати, — день був для нього дуже тяжкий.

— Вбивства? Нещасливі випадки?

— Ні. Дрібні крадіжки. І кілька самогубств. Тутешні люди полюбляють азартні ігри, а коли все програють — укорочують собі віку. Можливо, я не став би поліцейським, якби знав, скільки часу мені доведеться пробувати у моргах. Ненавиджу запах нашатирю... А втім, пива я, мабуть, вип’ю.

— На жаль, у мене немає холодильника.

— Не те що в морзі. Тоді трошечки англійського віскі.

Я згадав ту ніч, коли ми з ним спустились у морг і