Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Він одімкнув книжкову шафу і показав мені свою бібліотеку. На полицях стояли дорогі ілюстровані видання: «Афродіта», «Нана», «Незаміжня» і навіть кілька романів Поль де Кока. Мене кортіло спитати, чи не продається і він сам з колекцією; він так доповнював її і був такий же старомодний.

— Коли живеш сам-один у тропіках, колекція заміняє тобі товариство, — сказав він.

У цю хвилину я подумав про Фуонг, — мабуть, саме через те, що тут ніщо не нагадувало про неї. Так завжди буває: тікаєш у пустелю, а тиша кричить тобі у вуха.

— Боюся, що моя газета не дозволить мені купити колекцію картин.

— Ми можемо не включати її в рахунок, — сказав він.

Я був радий, що Пайл його не бачить: ця людина могла б видатись йому типовим «давнім колоніалістом», який в його уяві був і без того досить огидний. Коли я вийшов, було вже майже пів на дванадцяту, і я рушив до «Павільйону» випити кухоль холодного пива. В «Павільйоні» пили каву тільки американки та європейські дами, і я був певен, що не зустріну там Фуонг. Я знав точно, де вона буває о цій порі, — Фуонг не з тих жінок, що міняють свої звички, — а тому, вийшовши з плантаторової квартири, перейшов на другий бік вулиці, щоб не проходити повз молочне кафе, де вона завжди в цей час пила шоколадний коктейль.

За сусіднім столиком сиділи дві молоденькі американки, — свіженькі й чистенькі, незважаючи на спеку, — і їли морозиво. В обох через ліве плече висіли сумочки, і сумочки були однакові, з бронзовими емблемами у вигляді орла. І ноги в них були однакові — довгі, стрункі, — і носики — трошки кирпаті, і морозиво обидві їли так зосереджено, немов провадили якийсь дослід в університетській лабораторії. Я подумав, чи це не Пайлові колеги; вони були гарненькі, і мені захотілось їх теж відіслати додому, в Америку. Вони доїли морозиво, і одна поглянула на годинник.

— Нам краще піти звідси, — сказала вона. — Про всяк випадок.

Я ліниво розмірковував, куди б їм поспішати.

— Уоррен сказав, щоб ми не затримувалися тут пізніше двадцяти п’яти хвилин після одинадцятої.

— Зараз уже більше.

— Цікаво було б залишитись. Не розумію, в чому річ, а ти?

— Точно не знаю, але Уоррен сказав, що краще не затримуватись.

— Ти гадаєш, що буде якась демонстрація?

— Я бачила стільки цих демонстрацій... — сказала друга тоном туриста, якому остобісіли церкви.

Вона встала і поклала на стіл гроші за морозиво. Перед тим як вийти розглянулася по кафе, і дзеркала відбили її веснянкуватий профіль. У кафе залишилися тільки я та невибагливо вдягнена літня француженка, що ретельно і марно наводила красу. Тим двом не потрібна була косметика; тільки торкнути губи помадою, провести гребенем по волоссю — от і все. На якусь мить погляд одної з американок затримався на мені, — то не був погляд жінки, вона поглянула на мене діловим чоловічим поглядом, наче міркуючи, що робити. Потім швидко обернулася до подруги:

— Хутчій ходімо.

Я ліниво дивився, як вони виходили пліч-о-пліч на посмуговану промінням сонця вулицю. Ні одну з них не можна було уявити жертвою нестримної пристрасті — з ними ніяк не в’язалася думка про зім’яті простирадла, про тіло, спітніле від любосного жару. Вони, мабуть, і в постіль брали з собою патентований засіб від поту. Я спіймав себе на тому, що заздрю їхньому стерильному світові, такому не схожому на той світ, де живу я...

...і який зненацька чомусь розлетівся вщент.

Два дзеркала з стіни полетіли просто на мене і, не долетівши, впали на підлогу. Невибагливо вдягнена француженка стояла на колінах серед уламків стільців і столиків. Її відкрита пудрениця, зовсім цілісінька, лежала у мене на колінах, а найдивовижніше було те, що я сидів на тому ж місці, хоч уламки мого столика лежали коло француженки. Кафе сповнилося якимись незрозумілими звуками: здавалося, десь дзюрчить фонтан. Поглянувши на прилавок буфету, я побачив, як з розбитих пляшок просто на підлогу течуть різноколірні струмки: червоні — портвейн, оранжеві — куентро, зелені — шартрез, каламутно-жовті — пастіс... Француженка сиділа і спокійно шукала очима пудреницю. Я віддав її, і вона чемно подякувала мені, все ще сидячи на підлозі. Я завважив, що погано чую її. Вибух стався так близько, що вибухова хвиля оглушила мене.

«Ще одна пластмасова іграшка, — подумав я з глухою образою. — Що ж, на думку містера Хена, мені слід написати тепер?» Але, вийшовши на площу Гарньє, я побачив по великих клубах диму, що то була не іграшка. Дим ішов від автомобілів, що горіли на стоянці перед Національним театром; уламки розлетілися по всій площі, а біля клумби сіпався чоловік без ніг.

З вулиці Катіна та бульвару Боннар стікалися люди. Сирени поліційних машин, дзвінки карет швидкої допомоги і пожежних машин разом ударили по моїх барабанних перетинках. На якусь мить я забув про те, що Фуонг у цей час, напевне, сидить у молочному кафе навпроти. Хмари диму затягли усю площу. За димом я нічого не бачив.

Я ступив на брук, але мене зупинив поліцейський. Поліція оточила всю площу, щоб стримати натовп, який дедалі збільшувався, а звідти вже почали виносити ноші. Я благав:

— Пустіть мене на той бік. Там мій друг...

— Відійдіть, — сказав поліцейський — У всіх друзі.

Він одступився, щоб пропустити священика, і я спробував пройти й собі, але поліцейський відштовхнув мене назад. Я сказав йому, що я кореспондент, і марно шукав у кишенях гамана, в якому лежало посвідчення, — невже я забув його вдома?

— Ну хоч скажіть, як там у молочному кафе? — просив я.

Дим розвіювався, і я намагався побачити що-небудь, але заважав натовп людей навпроти. Поліцейський щось відповів, але я не дочув.

— Що ви сказали?

Він повторив:

— Не знаю. Одійдіть. Ви заступаєте дорогу ношам.

Невже я загубив гамана в «Павільйоні»? Я повернувся, щоб піти туди, і наштовхнувся на Пайла.

— Томасе! — вигукнув він.

— Пайле, — сказав я, — ради бога, де ваша перепустка до місії? Ми повинні добутися на той бік. Там, у молочному кафе, Фуонг.

— Її там немає, — відповів він.

— Пайле, вона там. Вона завжди буває там о пів на дванадцяту. Ми повинні знайти її.

— Її там немає, Томасе.

— Звідки ви знаєте? Де