Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

в самого Бога.

— Ану, паршивцю, не зневажай Бога в мойому, бомбоклат, домі!

— А то що — Бозя мене вразить громом і блискавкою?

— А то я візьму, бомбоклат, оцю волину і шмальну в тебе!

— У-a. Братику, охолонь. Просто охолонь. Жартів не доганяєш?

— Такі паршиві жарти ні фіґа не смішні.

— Братику, опусти волину. Це ж я, це ж Віпер. Братчику, я страх як не люблю, коли на мене наводять волину, хай і жартома.

— Я схожий на жартівника?

— Джосі...

— Ні, ти скажи. Згадай хоч один сраний жарт, який ти від мене чув.

— Братику, все добре, більше не говоримо у твойому домі про Бога. Охолонь, чоловіче.

— І цих сраних мавп перестань згадувати в моєму домі.

— Так, Джосі, добре, братику, добре.

— І не думай, що я власноруч тебе не зможу пристрелити.

— Так, братику.

— А тепер сам сядь і розслабся. Я, ма’ть, таки піду посплю, а ось ти, як ми обоє знаємо, вже не спиш, як мінімум, три доби. Тож вгамуйся і влаштовуйся...

— Це тобі треба вгамуватись.

— Вгамуйся, я сказав!

Віпер приземлився на диван і збирався покласти на нього ноги, але тут побачив моє лице. Тоді він зняв взуття, поклав окуляри на столик і, врешті, уклався. Кілька хвилин він лежить нерухомо. Я потираю волину в руках. Потім він починає гиготіти, як дівчисько. Все дужче й дужче, аж поки не заливається сміхом.

— Тобі знову закортіло зі мною жартувати?

— А ти не втямив? Ти сам і є сраний жарт.

Я потираю волину в руках, тримаючи вказівний палець біля собачки.

— Ти помічав, яку байду несеш, коли розпалюєшся? І що гарячішим стаєш, то більшу байду несеш. Треба тебе ще дужче подратувати, щоб ти став тим Джосі Вейлзом, з яким я ріс.

Він сміється так заразливо, що я теж починаю сміятися, за компанію, — хоча ми з Віпером ніколи разом не росли. Він розвернувся на дивані й тепер лежить до мене спиною. Його штани злегка сповзли, і під ними видно червоні труси. Щоразу, коли він трахає жінку, я сподіваюся, що вона його зцілить. Бо в буцегарні він підхопив якусь хворобу, від чого трохи поїхав дахом. Невдовзі він починає хропіти, голосно, як у телекомедіях. Цей сучий син, що спить на моєму дивані, назвав мене «сраним ідійотом». Віпер таки геть здурів, проте все, що він мені сьогодні сказав, має свій божевільний сенс. Ох і марудна ж це справа — підчищати, коли основна робота вже зроблена. Однак Тоні Паваротті й інших птиць високого польоту до цієї справи справді залучати не можна. Людей з такими навичками по пальцях перелічиш, до них доводиться звертатися знову й знову. Такі специ — інструменти багаторазового використання. А є інші — ними користуєшся лише раз, а потім знищуєш.

Баррі Діфлоріо

ьома п’ятнадцять. Ми застрягли за «Фордом Ескорт», що попереду вже десять хвилин пердить чорним димом. Відчувається, що ця машина вже своє від’їздила. А мій старший, Тіммі, в цей час мугикає пісеньку, схожу на Клептонівську «Лейлу», їй-богу! Він наспівує, сидячи на передньому сидінні, де водночас керує повномасштабною світовою війною між Суперменом та Бетменом (дружина дозволила йому грати в іграшки тільки до шкільних воріт, а виходячи з автівки, він повинен залишати їх у салоні). Господи Ісусе, нема нічого гіршого на світі, як транспортні затори третього світу: купа машин, а клятих доріг — катма. «Тусику, а що таке „клятих“?» — питає із заднього сидіння Айден, мій меншенький, і я тільки зараз зауважую, що розмірковую вголос. «Сонечко, читай свою книжку, — кажу я йому і похоплююся: — Тобто, друже. Чи ти хотів почути „чоловіче“?» Тепер спантеличений він: відстоювати свою чоловічість у чотири роки дуже непросто.

Ми їдемо Барбіканом — кругова розв’язка, єдине призначення якої, схоже, — спрямовувати транспорт до супермаркету під назвою «Мастерс». В цей час дороги забиті багатіями, що розвозять своїх діток по школах; багато з них прямують туди ж, куди і я, — до «Академії Гіллел». Я повертаю ліворуч і проїжджаю повз жінок, які не по сезону торгують бананами та манго, а також чоловіків, що продають цукрову тростину А ще «травичку» — якщо знати, як спитати. Не те щоб я її коли-небудь питав. Завдання резидента — перейнятися країною так, щоб відчувати її пульс краще, ніж ті, хто в ній живе. А потім уже можна й виїздити. Перед моїм прибуттям сюди Контора запропонувала мені прочитати книжку В.С. Найпола «Середній прохід»[184]. Мене вразило, як автор міг ось так, опинившись у якійсь країні та проживши там лише кілька днів, описати все, що там йде не так. Одного разу я подався на пляж біля готелю «Френчменз коув»[185], про який він писав, сподіваючись побачити там ледачих білих жінок і чоловіків у темних окулярах та шортах-бермудах і те, як їм прислуговують темношкірі маленькі хлопчаки. Але, як з’ясувалося, хвиля демократичного соціалізму докотилась і до цих місць.

Ми повертаємо праворуч. Потік транспорту міліє, і ми їдемо вгору, повз дво- і триповерхові будинки, серед яких чимало здаються безлюдними — не в тому сенсі, що всі на роботі й відчинено лише кілька вікон, а так, наче їхні господарі здиміли, бажаючи, ймовірно, перечекати вибори в безпечному місці.

«Гіллел» розташована просто біля підніжжя гір. Рано чи пізно дружина знов запитає, чому ми живемо в Нью-Кінгстоні, а дітей у школу доводиться возити аж у гори? В її словах є логіка, але ще зарано визнавати її правоту. Мій старший вискакує з автівки, щойно та зупиняється біля воріт. Спочатку я думаю: «Звісно, адже моя тачка недосить крута», — але тут мене осяяв здогад. Тим часом син майже прослизнув крізь ворота.

— Тімоті Діфлоріо! Стояти на місці!

Він розуміє, що попався. Обертається зі своїм фірмовим невинним виразом обличчя, мовляв: «Ти до мене говориш?»

— Що сталося, татку?

— Бетмен. Йому дуже самотньо на сидінні. Де дівся Супермен?

— Може, десь випав.

— Віддавай його мені, юначе. Бо інакше я сам тебе в клас відведу. І всю дорогу триматиму за руку.

Допомогло, бо для нього така перспектива — гірше за смерть. Він дивиться на свого молодшого братика, для якого, слава Богу, тримати батька за руку поки що найкраще в світі, що він може