Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

два-три дні до прибуття Ґарібальді в Палермо до мене завітали кілька офіцерів з англійських кораблів, які стояли на рейді, спостерігаючи за подіями. Вони якось дізналися, не знаю, як саме, що в мене на березі моря є будинок, з тераси якого добре видно навколишні гори. Офіцери попросили провести їх туди — мовляв, їм треба оглянути місцевість, по якій буцімто наступали ґарібальдійці, бо з кораблів їм нічого не було видно. Я згодився і повів їх туди. То були юні хлопці, хоч і з рудуватими бакенбардами. Вони були в захваті від панорами, від сліпучого сонця і відверто зізналися, що їх дуже вразила похмурість та занехаяність вуличок, які вели до мого дому. Я не став пояснювати їм, що одне випливає з другого, як щойно намагався пояснити вам. Тоді один із них запитав мене, якого біса потрібно на Сицилії італійським добровольцям. «They are coming to teach us good manners, — відповів я, — but won’t succeed, because we are gods» — Вони прийшли, щоб навчити нас добрих манер, але їм це не вдасться зробити, бо ми — боги. Я не певен, чи вони щось зрозуміли з моїх слів, але весело засміялись і пішли геть. Цю відповідь я хотів би повторити і вам, шановний Шевальє. Сицилійці ніколи не захочуть стати кращими з тієї простої причини, що вони вважають себе досконалими. У них марнолюбство важить більше від бідності. Будь-яке стороннє втручання у сицилійські справи — і з боку чужинців, і з боку незалежних духом сицилійців — дратує нас, бо розвіює нашу впевненість у власній досконалості і розворушує наше заціпеніння. Хоч по нас потоптався з десяток різних народів, ми вважаємо, що в минулому були імперією і що це дає нам право на пишний похорон. Невже ви гадаєте, Шевальє, що ви перші беретеся за прилучення Сицилії до потоку всесвітньої історії? Хтозна, скільки мусульманських імамів, скільки лицарів короля Рожера[128], скільки швабських канцеляристів, анжуйських баронів, законників католицького короля тішили себе цією ж примарною надією? А іспанські віце-королі, чиновники-реформатори Карла Третього? Та хто тепер пам’ятає їхні імена? Сицилія спокійно собі спала, байдужа до їхніх заклинань. Та й чому вона б мала дослухатись до них, коли вона така багата, цивілізована, доброчесна, коли всі захоплюються нею і заздрять їй? Коли вона просто досконала?

У нас іноді кажуть, повторюючи те, що писав Прудон та цей німецький єврей (не пам’ятаю його імені): вся відповідальність за таке відчайдушне становище падає на феодалізм, цебто якоюсь мірою і на мене. Може, воно й так. Але феодалізм був Всюди, Всюди були й чужоземні нашестя. І вони забувають, що ваші предки, Шевальє, або англійські есквайри, або французькі синьйори господарювали не краще, ніж Саліни. Проте наслідки зовсім інші. А причиною цього є те почуття вищості, яким блищать очі кожного сицилійця; це почуття ми назвали гордістю, але справжнє його ім’я — сліпота. З ним ні тепер, ні потім нічого не вдієш. Мені прикро усвідомлювати це, але в царині політики я не ворухну й мізинцем: у мене його відразу відкусили б. Таких речей не слід говорити сицилійцям, і якби це мені сказали ви, я б образився.

Проте вже пізно, Шевальє, ходімте переодягнемось, бо скоро обід. Зараз мені протягом кількох годин доведеться вдавати з себе виховану людину.

Вдосвіта наступного дня Шевальє вирушив у дорогу. Дон Фабріціо, який ішов на полювання, провів його до поштової станції. Похмурий, нахнюплений дон Чіччо Тумео брів поруч, несучи на плечах свою та князеву рушниці, а в душі — гіркоту своєї зневаженої гідності.

Доннафуґата, огорнута тьмяним світлом світанку, здавалася безлюдною і сумною. Під обдертими стінами будинків купами лежали кухонні покидьки, і їх з ненаситною пожадливістю розривали голодні собаки. Де-не-де двері були вже відчинені, і вулицею плив сморід з приміщень, вщерть напханих сплячими людьми; при тьмяному блиманні каганців матері оглядали злиплі від трахоми повіки своїх дітей. Майже всі жінки були в жалобі, трупи їхніх чоловіків гнили десь на поворотах гірських доріг. Мужчини з кирками на плечах вирушали шукати роботи. Мертву тишу іноді розривали пронизливі й одчайдушно-істеричні зойки. За монастирем Святого Духа, під свинцево-сірими хмарами, тьмяно займалась зоря.

«Так довго не триватиме, — думав Шевальє, — наша нова діяльна адміністрація незабаром змінить усе це». «Усе це давно вже мусило б змінитись, — сумно міркував князь, — але триває ще й досі і триватиме вічно — сто років, двісті… Потім усе стане іншим, ще гіршим. Ми були гепардами, левами, а ті, що прийдуть нам на зміну, будуть шакалами та гієнами. Але ким би ми не були — гепардами, шакалами, баранами — ми завжди вважатимемо себе сіллю землі». Шевальє та дон Фабріціо подякували один одному, потисли руки. Шевальє забрався в брудно-жовту, мов блювотиння, поштову карету на двох парах низеньких коліс. Кінь, сама лише шкура та кості, зрушив з місця.

Почало світати; перші промені нового дня, розірвавши сіру завісу хмар, не проникали крізь брудні віконця карети. Шевальє їхав сам. Карета підстрибувала на вибоїнах, а він, послинивши палець, протер шибку і припав до неї очима. У попелясто-сірому тумані перед ним хитався краєвид, якого нікому не вдасться змінити.

Розділ п’ятий

Отець Пірроне в Сан-Коно. Розмова з друзями та зіллярем. Родинні клопоти єзуїта. Залагодження клопотів. Розмова з «чоловіком честі». Повернення до Палермо.

Лютий, 1861

Отець Пірроне походив з простолюду: він народився у Сан-Коно, крихітному сільці, яке тепер завдяки автобусам стало супутником Палермо; але сто років тому воно належало, так би мовити, до окремої планетарної системи, віддаленої від свого сонця, тобто від Палермо, чотирма або п’ятьма годинами їзди екіпажем.

Батько нашого єзуїта був управителем двох маєтків, якими мало щастя володіти на території Сан-Коно абатство Святого Елевтерія. Ремесло управителя було тоді досить таки небезпечним для спасіння душі і для здоров’я тіла, бо примушувало підтримувати сумнівні знайомства і вислуховувати різні оповідки, нагромадження яких спричиняло певну хворобу, яка одним ударом (дослівно) звалювала хворого з ніг біля якогось парапету, замурувавши всі ці оповідки в його нутрі й сховавши їх від цікавості всіляких ледацюг. Одначе дон Ґаетано, батько отця Пірроне, зумів уникнути цієї професійної хвороби завдяки суворій гігієні, яка полягала в стриманості та передбачливому застосуванні запобіжних заходів, і мирно помер від запалення легенів однієї сонячної лютневої неділі, під шелест вітру, який теребив цвіт мигдалю. По ньому зосталася вдова і троє дітей (дві дочки і наш священик) у відносно непоганому матеріальному