read-books.club » Фантастика » Ніж, якого не відпустиш 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ніж, якого не відпустиш" автора Патрік Несс. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 90
Перейти на сторінку:
гучніший і гучніший.

— Лише один кінь, — шепоче Віола. — Це не армія.

— Ага, — кажу я. — Але послухай, як він швидко їде.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум — отаке ми чуємо. Через дерева ми бачимо як наближається цятка вершника. Він швидко їде просто дорогою, хоть то і дощить, і хоть ночіє. З добрими новинами так не їздять, нє?

Віола дивиться на інший бік, на річку.

— Ти вмієш плавати?

— Ага.

— Добре, — каже вона. — Тогошо я не вмію.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.

Я чую гудіня вершникового Шуму, яке починає доноситися до нас, але наразі галоп звучить голосніше і я не можу його росчути.

— Кінь, — каже Манчі знизу.

Воно тут. Статичне биття копит. Спалахами. Чути частини слів. Їх… і Та… і Тем… і Туп… і більше і більше.

Я стискаю ножа міцніше. Віола більше нічо не каже.

Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум-тигдик…

Швичче і Сутінки і Стріляй і Шобтам не…

І він їде по дорозі, повертає за маленький поворот, за який ми теж повертали, метрів за сто назад по дорозі, він вихиляється вперед…

Тудум-тигдик…

Ніж повертається в моїй руці, бо…

Перестріляй усіх і Вона була смачна і Темно тут…

Тудум-ТИГДИК…

Здається, я пізнаю…

ТУДУМ-ТИГДИК-ТУДУМ-ТИГДИК…

І він блище, і блище, аж поки майже…

А тоді Тодд Г’юїтт? Визвонює через дощ, через галоп, через річку, чисто як шкельце.

Віола зойкає.

І тепер я бачу, хто то є.

— Молоччий, — гавкає Манчі.

Це пан Прентіссмолоччий.

Ми пробуємо пригнутися ще нище під колоду, але толку з того, якшо ми вже бачимо, як він напинає віжки, зупиняє коня, кінь так дибиться шо майже його скидає.

Але тільки майже.

Не аж так, аби він випустив зброю, яку тримає під рукою.

Тодд, БЛЯХА, Г’ЮЇТТ! — волає його Шум.

— От гівно, — каже Віола, і я розумію, шо вона має на увазі.

— Ого-го, твою наліво! — гукає пан Прентіссмолоччий і ми доста блисько, аби бачити посмішку на його лиці і чути здивуваня в його голосі. — Ви йдете ДОРОГОЮ?! Ви навіть не догадалися ЗІЙТИ?!

Мої очі зустрічаються з Віолиними. Який у нас був вибір?

— Я чув твій Шум майже ціле твоє дурноверхе житя, хлопче! — він повертає свого коня то сюда, то туда, пробуючи зрозуміти, де конкретно ми є в цій маленькій посацці. — Ти думав, я не почую тебе, якшо ти просто СХОВАЄССЯ?

У його Шумі радість. Реальна радість, ніби він не може повірити свому щастю.

— І почекай хвилинку, — каже він, і ми чуємо, як він завертає коня з дороги і веде його до дерев. — Просто хвилинку почекай. Шо це таке біля тебе? Оцей порожній шматок Ніщо.

Він каже це так противно, що Віола здригається. У мене в руці ніж, але він на коні і ми знаємо, шо в нього зброя.

— Оце, блін, точно, в мене зброя, Тоддику, — гукає він, вже не шукаючи, а йдучи просто до нас, його кінь переступає кущі та обходить дерева. — І ще одну рушницю маю, ще одну, особливу, якраз для твоєї маленької подружки, Тодде.

Я дивлюся на Віолу. Я знаю, вона бачить, шо він думає, шо в його Шумі, картинки, які вітти витікають. Я знаю, бо бачу, як міняється її лице. Я пускаю її руку і стріляю очима вправо, на єдину нашу можливість для втечі.

— Будьласочка, тікай, хлопчику, — гукає пан Прентіссмолоччий. — Будьласка, дай мені причину тебе вбити.

Кінь так близько, шо ми можемо чути і його Шум, збивчастий і божевільний.

Більше ховатися нема як.

Він майже на нас наїхав.

Я хапаю ножа і стискаю руку Віоли, один раз, сильно, на удачу.

Зараз або ніколи.

І…

— ЗАРАЗ! — кричу я.

Ми підскакуємо і лунає вистріл, розриваючи гілки в нас над головою, але ми всеодно біжимо. Посадка між дорогою і рікою не стає густіша, такшо ми бачимо один одного, коли біжимо. Гілки тріщать, калюжі плюскають, ноги ковзають, а він валить уздовж дороги бачачи наш кожен крок.

Ми не втечем від нього. Просто не втечем.

Але ми пробуєм, кожен з нас звивисто біжить через колоди і через кущі, а Манчі сопе і гавкає біля ніг, а дощ лупить, і дорога стає блища, а тоді раптом завертає до ріки і ми не маємо вибору, тільки перебігати її просто перед ним, аби забуритися в густіший ліс на тому боці, і я бачу, як Віола вискакує з узліся на дорогу, махаючи руками, а пан Прентіссмолоччий завертає за поворот і він вертить шось в руці, і ми кидаємся на другий бік, але кінь набігає на нас, і раптом я відчуваю, як шось хапає мої ноги і зв’язує їх так швидко і міцно, шо я падаю на землю.

— А-а-а-а! — кричу я, і падаю лицем у багно і опавше листя, і рюкзак перелітає через мою голову, і мало не відриває мої руки, він злітає з моєї спини, і Віола бачить як я падаю, і вона майже перебігла дорогу, але я бачу, як брижиться болото там де її ноги впираються в землю для зупинки, і я кричу «НІ! БІЖИ! БІЖИ!» , і вона дивиться мені в очі, і я бачу, як шось міняється на її лиці, але хто знає шо то значить, і коли кінь біжить далі, вона розвертається і зникає в лісі, і Манчі підбігає назад до мене і гавкає «Тодде! Тодде!» і я в пасцці, я в пасцці, я в пасцці.

Бо пан Прентіссмолоччий стоїть наді мною, тяжко дихає, він високо на свому білому коні, рушниця зведена і націлена. Я знаю шо сталося. Він кинув шнурок з вагарцями на кінцях у мої ноги, і шнурок заплутався в ногах і зловив мене, ніби болотного оленя на ловах. Я застрягнув тут, у багні на животі, зловлений як тварина.

— Мій тато буде такий радий побачити тебе, — каже він, його кінь нервовий і ступає з боку на бік. Дощ, чую його думаня, а ще Це змiя?

— Я просто мав перевірити, чи про вас шось чути по дорозі, — либиться пан Прентіссмолоччий. — А от ви є, власною, Бог свідок, персоною.

— Йди на фіг, — кажу я і ви думаєте я реально подумав «фіг»?

У моїй руці дотепер ніж.

— І ясно шо тепер я трусюся від страху, — каже він, переводячи рушницю такшо я дивлюся просто в дуло. — Кидай.

Я протягую руку відсебе і кидаю ножа. Він плюскає в болото, а я дотепер на животі.

— Твоя маленька подружка не дуже сильно тобі вірна, нє? — каже він, зіскакуючи з коня, заспокоюючи його вільною рукою. Манчі гарчить на нього, але пан Прентіссмолоччий лише сміється. — Шо сталося з його хвостом?

Манчі підскакує з вищиреними зубами, але пан Прентіссмолоччий швиччий за нього, він буцає його, сильно буцає черевиком у морду. Манчі скавчить і ховається в кущах.

— Друзі кидають тебе наліво і направо, Тодде, — він підходить до мене. — Але такий урок теж треба вивчити, нє? Собаки є собаки, а жінки, виявляється, такі самі собаки.

— Заткайся, — кажу я, стискаючи зуби.

Його Шум повний несправжнього співчутя і тріумфу.

— Бідний, бідний Тодді. Стіки часу мандрував із жінкою, але, певно, навіть не зрозумів, шо з нею треба робити.

— Перестань говорити про неї! — випльовую я. Я ще на животі, мої ноги ще зв’язані.

Але я, виявляється, можу згинати коліна.

Його Шум стає страшнішим, голоснішим, але його лице порожнє,

1 ... 49 50 51 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніж, якого не відпустиш"