Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Мій Шум підскакує дуже високо вголос, і я не встигаю його заглушити, але Вілф далі, здається, не замічає того. Віола дивиться на мене, на її чолі видно тривогу.

— А шо то має бути за військо, Вілфе? — каже вона, її голос трохи затинається.

— Та військо з проклятого міста, — каже він, таксамо байдуже, ніби ми говоримо про овочі. — Військо, котре прийшло з дреговища, захоплює села і з кождим разом росте. Виділи-сьте ‘го?

— А ви де чули про тото військо, Вілфе?

— Та ходять різні плітки, — каже Вілф. — Річка приносить. Люди говорять. Ну ви знаєте — плітки. То шо, виділи-сьте?

Я хитаю головою на Віолу, але вона каже:

— Ая, виділи-сьмо.

Вілф знову оглядається через плече.

— Велике?

— Дуже, — каже Віола, серйозно дивлячись на нього. — Тре’ готуватися, Вілфе. То небезпечно. Тре’ попередити Ізвор.

— Ізвораш, — поправляє її Вілф.

— Тре’ їх попередити, Вілфе.

Ми чуємо, як Вілф крекче, а тоді розуміємо, шо то сміх.

— Я вам так скажу — ніхто ту’ Вілфа не послухає, — каже він, майже сам до себе, а тоді знову напинає віжки волів.

Решта деного часу в нас іде на то аби добратися до другого боку долини. Через бінокулі Віоли ми бачимо череду тварин, які таксамо йдуть вже на віцтані, йдуть з півдня на північ, ніби вони ніколи не скінчаться. Вілф більше нічо не каже про військо. Ми з Віолою вже практично не говоримо, аби не сказати ще більше. Плюс до всього, мені дуже важко тримати Шум чистим, на це йде майже вся моя концитрація. Манчі йде з нами по дорозі, займається чимсь своїм і обнюхує кожну квітку.

Коли сонце спускається низько, фіра нарешті зі скрипом стає.

— Ізвораш, — каже Вілф, киваючи головою в керунку, де ми на віцтані бачимо річку, яка розбивається об низьку скелю.

Там п’ятнацять чи двацять будинків збилися докупи навколо ставка нанизу водоспаду, з якого знову починає текти ріка. Менша дорога відходить від цеї і веде просто до поселеня.

— Ми тута зійдемо, — каже Віола, і ми зіскакуємо і забираємо наші сумки з фіри.

— Так я й думав, — каже Вілф, знову оглядаючись на нас через плече.

— Дяка, Вілфе, — каже вона.

— Та прошу, — каже він, дивлячись в далечину. — Але ви ліпше пошукайте нічліг. Буде дощ.

Ми з Віолою автоматично дивимся просто вверх. У небі нема ні хмарки.

— Ммм, — каже Вілф. — Ніхто не слухає Вілфа.

Віола знову дивиться на нього, її голос знову стає нормальним, вона пробує зрозуміліше пояснити йому ситуацію.

— Ти маєш їх попередити, Вілфе. Будь ласка. Якщо ти чув про наступ війська — так воно і є, і люди мають бути готові.

Але Вілф каже тільки «Ммм», а тоді знову натягує віжки і повертає волів на роздоріжі до Ізвораша. Навіть не оглядається.

Ми дивимся, як він їде, а тоді повертаємся на нашу власну дорогу.

— Ох, — каже Віола, розминаючи ноги, готуючись іти далі.

— Я знаю, — кажу я. — Мої тоже.

— Думаєш, він правду казав? — питає Віола.

— Про шо?

— Про армію, яка розростається на марші, — вона знову наслідує його голос. — З кождим разом росте.

— Як ти це робиш? — питаю я. — Ти ж навіть не звіцци.

Вона знизує плечима.

— Ми з мамою колись так гралися, — каже вона. — Розповідали історію, і за кожного персонажа говорили іншим голосом.

— А мій голос можеш зробити? — кажу я, вже уявляючи це.

— Хоч шоб я сказала тобі шонебудь? — вищирилась вона.

— Це вопше на мене не похоже, — хмурюся я.

Ми далі йдемо по дорозі, Ізвораш зникає за нами. Їхати на фірі було гарно, але то вам не спати. Ми пробуємо йти так швидко як лише можемо, але переважно йдемо повільно. Плюс може армія реально відстала від нас, може їй реально прийдеться чекати десь за створінями.

Може. Може й ні. Але через півгодини знаєте шо?

Йде дощ.

— Треба слухати Вілфа, — каже Віола, дивлячись вверх.

Дорога знову вернулася поблище до річки, і ми знаходимо непогане укритя на нас двох. Тута ми поїмо, почекаємо, чи перестане дощ. Якшо ні — то в нас всеодно не буде вибору, крім як іти під ним. Я навіть не дивився, чи Бен спакував мені макінтош.

— Що таке макінтош? — питає Віола, коли ми з нею сідаємо під двома різними деревами.

— Дощовик, — кажу я, передивляючись рюкзак. Ні, макінтоша нема. Шикарно. — І шо я тобі казав про слуханя?

Якшошо, то я ще почуваюся трохи спокійно, хоть, певно, не варто би. Пісня Ось дотепер відчувається так, ніби її співають біля мене, хоть я її й не можу чути, хоть вона й на рівнині за багато миль звіцци. Я розумію, шо наспівую її, хоть у ній і нема мелодії, я пробую відчути це відчуття пов’язаності, належності, відчути, як воно — мати когось, хто знає шо Ось ти є.

Я дивлюся на Віолу, котра їсть фрукти зі свого пакетика.

Я думаю про книжку моєї мами, котра дотепер у моєму рюкзаці.

Історії в голосах, я так думаю.

Чи я би витримав, якби почув голос свої мами?

Віола зминає пакетик від фруктів, які вона шойно доїла.

— Це були останні.

— В мене ще є троха сиру, — кажу я, — і троха сухої баранини, але треба починати добувати шось самим.

— Ти маєш на увазі красти? — каже вона, піднімаючи брови.

— Я маю на увазі полювати, — кажу я. — Але може й красти, якшо треба буде. А ще є дикі фрукти, плюс я знаю деякі корінці, які можна їсти, якшо перше їх проварити.

— Гмм, — хмуриться Віола. — На космічному кораблі не дуже-то навчишся полювати.

— Я можу тобі показати.

— Добре, — каже вона, пробуючи зробити радісний голос. — Але хіба тобі не потрібна рушниця?

— Ні, якшо ти хороший полювальник. Кролів легко полювати з сильцями. Рибу — з жилками. Можна полювати білок з ножем, але там небагато м’яса.

— Кінь, Тодде, — тихенько гавкає Манчі.

Я сміюся, вперше за, здається, вічність. Віола теж сміється.

— Ми не будемо полювати на коней, Манчі, — я протягую руку аби його погладити. — Тупий пес.

— Кінь, — знову гавкає він, піднімаючись і дивлячись на дорогу в тому керунку, з якого ми прийшли.

Ми перестаємо сміятися.

23. Ніж не сильніший за людину, котра його тримає

На дорозі чути звук копит, далекий, але він близиться на повному галопі.

— Хтось з Ізвора? — каже Віола, в її голосі надія і сумнів.

— Ізвораша, — кажу я, встаючи. — Треба ховатися.

Ми швидко перепаковуємо торби. Ми забились у вузеньку посадку між дорогою і річкою. Дорогу перейти не ризикнемо, за спиною річка, тому повалена колода — це наш найкращий варіант. Ми збираємо рештки речей і присідаємо за колодою, я тримаю Манчі колінами, всюди хляпає дощ.

Я дістаю ніж.

Стук копит наближається,