Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Коридором лікарні, вистукуючи підборами, в елегантній сукні з сумочкою на бретельках і з пакетом фруктів йшла молода, струнка, гарна брюнетка. Вона підійшла до кабінету кардіолога, зупинилася, глибоко вдихнула і постукала в двері.

– Можна? – запитала жінка, прочиняючи їх.

– Так, я вас слухаю, – відповів з глибини кабінету чоловічий баритон.

– Добрий день.

– Добрий день, – також привітався вже літній лікар, дивлячись на неї поверх окулярів, тримаючи в руках якісь папери, – на що скаржитеся?

– Я? Я ні на що не скаржусь. Я дружина Максима Поліщука, ви його лікуєте. Хочу запитати, що з ним?

– А, ви знаєте, дуже цікавий випадок. За всю мою медичну практику такого я ще не зустрічав.

– Що, щось серйозне? – захвилювалася жінка.

– Та ні, не переймайтеся, все добре, він цілком здоровий. Хіба що трохи виснажений і на даний час у депресії, але це все пройде.

– Тоді, що ж з ним сталося? Він же був ледве живий, я сама бачила.

– Ну, за симптоматикою ми підозрювали, що в нього стався інфаркт. Та коли ми його обстежили, то жодних слідів після інфаркту не знайшли. Але! Але мене зацікавив один факт, коли ми зробили ехокардіограму та ехокардіографію серця, то я помітив дуже виразну пляму на стінці лівого шлуночка і… вона була один в один схожа на родиму пляму, що у нього на грудях, тільки розміром менша… знаєте, ніби шрам від колото-різаної рани.  

– Вибачте, лікарю, але у нього немає ніякої родимої плями на грудях, – заперечила жінка.

– Як немає? Можливо, ви не звертали на це уваги?

– Ну, знаєте?! Ми вже майже двадцять років як у шлюбі, і за цей час не побачити родиму пляму на грудях свого чоловіка було б дуже складно, – образилася жінка.

– Не знаю, не знаю… – задумливо мовив лікар, потім ніби схаменувся, – вибачте, не хотів вас образити.

– Нічого, пусте. А мені можна до нього?

– Так, звісно. Йому це буде на користь. Я думаю, що через днів два-три ми його випишемо. В домашній атмосфері він швидше повернеться до звичайного свого стану.

Після повернення з лікарні Максим і справді став не таким як був раніше. Він часто замикався у собі, його веселий норов майже зник. Одне, що не змінилося, то це пристрасть до своєї роботи. Він їй приділяв майже весь свій буденний час, а у вихідні чи релігійні свята малював стародавні будови, людей того періоду, якісь химерні створіння сірого кольору. Левову частку цих малюнків присвячував якійсь жінці, що була присутня майже на всіх малюнках. Дружині не подобався такий стан Максима, але вона терпляче чекала, що настане той час, і він повернеться до себе справжнього.

Робота все ж таки проявила свої лікарські здібності, бо до кінця літа Максим вже нічим не відрізнявся від себе колишнього. Все стало на свої місця, повернулося почуття гумору і він, як і колись, у компаніях веселив своїх близьких і знайомих жартами та анекдотами. Від депресії не лишилося і сліду, але пригода, що сталася з ним, все ж таки не полишала його. Максим ніяк не міг змиритися з тим, що це була якась маячня під час серцевого, чи нервово-емоційного нападу, бо лікар так і не зміг визначитися з діагнозом. Родиму пляму він пояснив тим, що після пережитого сильного стресу на шкірі може з’являтися екзема, чи інші елементи пігментації. Але ж Максим добре знав, чому саме на грудях у нього ця пляма. Він пробував пояснити дружині, що саме з ним відбулося, але та схилялася до того, що це все йому приснилося, коли він був без свідомості під час нападу. Переконувати її в протилежному і доводити, що це був не сон, не став, бо це виглядало б як якесь божевілля, і куди саме з такими доводами потрапляють люди, він добре знав. Закінчити решту свого життя в «дурці» йому аж ніяк не хотілося. Бо ж і справді, як можна було б пояснити, що він прожив цілий рік в якомусь паралельному світі, якщо тут пройшло лише півтори години.

Максим не раз потім дорогою на роботу зупинявся біля свого хутора і з холодком у серці заходив на його територію, але нічого не відбувалося, він завжди благополучно повертався до свого авто. Згодом і сам став схилятися до думки, що, може, й справді це був сон.

Які тільки дива здатен витворяти наш мозок, а особливо якщо він у «відключці». Є безліч історій, що переказали люди, побувавши на межі життя і смерті. Можливо, це сталося і з ним.

Стан життя, відчуття і бачення, почуття, все це залежить від роботи нашого мозку, а вірніше, в якому стані його нейронна мережа. Бо ж чуть маленьке відхилення в цій когнітивній системі… і вже все буде сприйматися по-іншому. Тому і бувають випадки, коли людина не завжди може відрізнити сон від реального життя.

Цього ранку Максим прокинувся трохи запізно, як зазвичай. Але це й не дивно, бо сьогодні неділя – день заслуженого відпочинку. Він піднявся з ліжка і вийшов на балкон. Його зустрів сонячний, безвітряний день осінньою прохолодою. Осінь Максим дуже любив, це була його улюблена пора року. Любив він її не тільки за «золото» чи інші багаті дари, з якими вона приходила, а й за затяжні дощі, що нагадували смуток та навіювали роздуми. В цій порі він бачив жінку, яка, вже все маючи, полишила позаду свою квітучу юність, веселу, радісну молодість, і час від часу сумує за цим, проливаючи сльозу.

– Максиме, іди снідати! – відірвав його від Осені голос дружини, що заглянула на балкон, – і вдягнися, холодно вже.